Вітіко

Ми спiвчуваемо князевi, тож нумо вирiшувати питання про цю перешкоду зi спiвчуттям, бо тiльки так його можна вирiшити. Цей молодик прийшов сюди з волi князя Собеслава. Князь не мiг послати на цi збори жодного леха чи якогось iншого належного посланця, бо вiн не скликав цей з’iзд, i вiн не мiг чекати, поки котрийсь iз панiв держави принесе звiстку, бо його пiдганяе час i вiн дiзнався б про справи тiльки тодi, коли вони вже давно минули. Молодий вершник мав дiзнатися, що вiдбуваеться, й повiдомити князю. Князь щиро признався, що хоче тiльки знати, що вiдбуваеться, а потiм помре, i молодий вершник щиро, не прагнучи з’ясувати з допомогою пiдступiв, постав перед нами, просячи, щоб ми дозволили йому вислухати нашi постанови.

Тож вирiшуймо це питання по щиростi, бо тiльки так i можна вирiшити його. Князь послав юнака, ще майже хлопчика, бо ж вiрить у його чеснiсть, вiн не довiряе всiм звiсткам про нас, якi доходять до нього iншими шляхами, i не довiряе нашим зборам. Отже, ми повиннi засвiдчити князевi, що й у думцi не маемо нiчого лихого проти нього, а також те, що цiеi тяжкоi пори, коли вiн мае покинути нас, ми зiбралися разом, прагнучи посприяти тому, щоб добробут краiни не був анi порушений, анi втрачений. Сам князь, якби був присутнiй, мав би думати так, як i ми, бо ж вiн уже не може виховати свого сина i наступника, i навiть майбутнiй князь, якщо його оберуть на цьому з’iздi, не захотiв би пiднiматися до своеi князiвськоi гiдностi з ночi й таемницi, а хотiв би неприховано й справедливо. Послати вiсника до князя ми не можемо, бо князь не довiрятиме йому або ж може померти ще до того, як усе скiнчиться. Тож визнаймо чоловiка, якого прислав князь, за посланця й пустiмо його на наш з’iзд, як свiдка переговорiв, щоб вiн розповiв про них i пiднiс нас перед князем. Щоправда, князь не послав його до нас, але вiн тут iз волi князя, тож вiдкинути його означало б вiдкинути самого князя. Цей молодик не належить до шляхтичiв нашоi держави, але князь ушанував його, давши йому таке важливе доручення, вiн добре вихований, як свiдчать його мова i поведiнка, бо вони такi, як у шляхтичiв нашоi краiни. Навiть перед тими, хто з далеких краiв спрямовуе на нас своi очi, ми анiтрохи не втратимо поваги, прийнявши цього юнака, а набудемо сили, бо нашi дii не бояться свiтла гласностi. Так, я благав би Бога, щоб ми могли засiдати просто неба i всi, хто живе в Богемii та Моравii, пiдступили сюди i мали змогу чути, про що ми говоримо, i бачити, що ми робимо.