Вітіко

Син Владислава ще такий молодий, що здатний до шляхетноi дiяльностi, i вже такий старий, що мае розум i досвiд, його тiло гарне i сильне, вiн може дожити до похилих лiт, його дух ясний i розумний, вдача зичлива й товариська, вiн любить нас, вiн шануватиме права краiни, змiцнить ii добробут, i в ньому е те, завдяки чому, можливо, вiн пiднесе ii до ще вищоi пишноти. Я промовляю на основi ретельних спостережень, я говорю не вiд себе. Я кажу: оберiмо Владислава, сина нашого колишнього князя Владислава, нашим наступним князем i посадiмо його, якщо невдовзi настане смерть Собеслава, на князiвський престол.

Та коли Господу всемогутньому буде до вподоби повести нашого неоцiненного ясновельможного князя Собеслава вiд теперiшньоi тяжкоi хвороби знову до здоров’я, сьогоднiшня постанова не матиме чинностi i знову набуде чинностi обiцянка, дана в Садскiй. Отак кажу я i прошу вас узяти моi слова до уваги.

Пiсля цих слiв Здик пiшов на свое мiсце.

У залi знову знявся галас, заворушилися люди, але годi було щось розiбрати, аж поки прорвалися окремi голоси:

– Нехай кажуть далi! Нехай кажуть далi!

Зала трохи заспокоiлася, i зi свого мiсця пiдвiвся Дiвiш i, коли всi обернулися в його бiк, щоб слухати, проказав:

– Я старий i простий чоловiк i тому кажу: дотримуйтесь свого слова.

У залi знову залунали безладнi вигуки. Потiм якусь мить бiльше нiхто не промовляв i зрештою в першому ряду пiдвiвся чоловiк iз сивою бородою в широкому темно-пурпуровому оксамитовому вбраннi, ступив кiлька крокiв на вiльний простiр, обернувся до зборiв i мовив:

– Я Начерат, син Таса.

Цi слова зустрiв загальний радiсний гомiн. Коли вiн вiдлунав i запанувала глибока тиша, Начерат заговорив:

– Дорогi, розважливi й шановнi панове! Я незначний чоловiк у наших великих i могутнiх землях.

– Найзначнiший! – гукнув чийсь голос.

– Незначний, – повторив Начерат.

– Нi! Нi! Нi! – пролунали численнi голоси.

– Моi слова не мають значення, – казав далi Начерат.

– Мають! Мають! – заперечували голоси.

– Дорогi й шановнi, – мовив Начерат, – коли ви такi ласкавi до мене, то слухайте мене.

– Слухайте його! – загукали голоси.

Настала тиша, i Начерат заговорив:

– Я незначущий на цих високих зборах. Моi слова будуть недоречнi i на шальках терезiв, якi ви тримаете у ваших мудрих руках i на яких невдовзi все зважите, нiчого не змiниться, але я думаю, що за цих тяжких часiв мають промовляти i великi, й малi, щоб засвiдчити свою участь.