Вітіко

Я не заслужив цих подарункiв, але приймаю iх як ласку вiд доброго й бiдолашного князя i вiд вас, ясновельможна княгине, я завжди берегтиму iх зi щирою вдячнiстю.

Княгиня пучками правоi руки поправила Вiтiко локони, зобразила хрест на його чолi й махнула, щоб вiн пiшов. Вiтiко вклонився i вийшов. Чоловiк, що прийшов разом iз Борешом, занiс йому подарунки до кiмнати.

Наступного ранку маркграфиня Марiя поiхала назад в Австрiю. Вона мусила iхати, бо ii чоловiк покинув замок на горi Каленберг i знову готувався до вiйни з Баварiею, до якоi спонукав його единоутробний брат нiмецький король Конрад, що посiв мiсце Генрiха Гордого, i яку вiн сподiвався виграти.

Марiю супроводили чоловiки, що мали гарнi лати пiд шубами, i жiнки в зимових уборах. То були австрiйськi шляхтичi та лицарi i придворнi дами Марii. Молодий Владислав i чимало богемських панiв приедналися до супроводу. Вiтiко з вiкна своеi кiмнати дивився на вiд’iзд гостей.

Десь опiвднi того самого дня прибув абат з Острова, трохи згодом приiхало багато богемських панiв: старий Дiвiш, Боржебор, старий Любомир, Вшебор i Хотимир.

Пополуднi приiхав епископ Сильвестр. Із ним були Оттон, старший священик Праги, Гуго, старший священик Вишеграду, абат з Кладрубiв, Даниiл i кiлька священикiв. Єпископ пiшов до кiмнати хворого. Князь, побачивши його, заговорив:

– Сильвестре, товаришу моiх юних лiт, вiдпусти менi моi грiхи, якщо Господь зможе простити iх менi.

Єпископ став перед лiжком навколiшки на ослiнчик i проказав коротку молитву.

Потiм удалися до приготувань, щоб князь прийняв увечерi вiд епископа останне причастя.

Наступного дня, дванадцятого дня мiсяця лютого, князь попросив, щоб усi його родичi, а також пани i священики, присутнi в замку, i Вiтiко прийшли до нього. Коли всi зiбралися, князь махнув рукою, щоб його син Владислав пiдступив ближче, i заговорив:

– Мiй первородний сину Владиславе! Нiмецький король Конрад дав тобi у володiння Богемiю та Моравiю, а пани обох земель на з’iздi в Садскiй визнали тебе.

А тепер вони у Вишеградi обрали князем про випадок моеi смертi твого двоюрiдного брата Владислава, сина мого покiйного брата князя Владислава. Скорися йому i слухай його, щоб не сталося грiхiв, якi були за моеi молодостi. Начерат не переможе Владислава. Ви почули моi слова, ти, Вiтiко, ще молодий, i збережеш iх на багато рокiв, а Адельгайда перекаже iх рештi моiх дiтей, коли вони виростуть. А тепер можете йти.

Люди один за одним повиходили з покою.