Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Коли ж Ізабелла наважилася промовити вголос своi роздуми про права герцога Орлеанського на корону своему зведеному братовi графу де Вертю, то добряче отримала на горiхи. Із рiзкiстю, до якоi граф не мав звички, коли йшлося про спiлкування iз дамами, вiн зупинив ii, його привабливi, зазвичай ласкавi голубi очi миттево стали холодними як крига:

– Дамуазель, я наказую вам бiльше не повторювати цих необачних слiв уголос! Анi в моiй присутностi, анi у будь-чиiй. Це ганебно! Монсеньйор – наш батько, нехай пробачить Господь його душу, народився молодшим братом короля, а ми лише племiнники його величностi та кузени дофiна.

І не було у монсеньйора, нашого батька, iншого намiру, окрiм служiння iнтересам корони та вiдданостi його величностi. Й у нас немае, i не буде! Ми – принци кровi, i маемо забезпечити стiйкiсть трону, а не розхитувати королiвство небезпечними плiтками!

– Монсеньйоре… – пробелькотiла Ізабелла, вражена рiзкiстю брата. Вiд усвiдомлення власноi провини та недалекоглядностi на ii очах затремтiли сльози.

Фiлiпп де Вертю i сам знiтився: хiба ж не його обов’язок – опiкуватися сестрами, оберiгаючи iх вiд помилок? Вiн м’яко обiйняв Ізабеллу за плечi. Його сестри – такi тендiтнi створiння…

– Пробачте менi цю рiзкiсть, мила Ізабелло. Та це надто серйозне питання. Вам слiд бути обережною й виваженою. Ви надто юна… Зрештою, наймолодша фрейлiна королеви… Забагато вiдповiдальностi, як на ваш юний вiк. Двiр – не надто безпечне мiсце для такоi вiдкритоi дiвчини, як ви.

Тут дуже просто стати пiшаком у чужiй грi й збезчестити родинне iм’я. А вести власну гру значно важче. На жаль, я не зможу бути iз вами весь час, щоб допомогти вам розiбратись, що й до чого. Отож, мила сестро, щоразу, коли ви маете якiсь сумнiви, поставте собi два запитання: чи не проти честi це все та чи слугуе iнтересам вашоi родини?

– Я зрозумiла, монсеньйоре, – Ізабелла нахилила голову, проте досi не насмiлювалася зустрiтись поглядом iз братом.

«Деяким дiвчаткам спокiйнiше бути у дванадцять одруженими… Та й iхнiм опiкунам спокiйнiше…» – зiтхнув Фiлiпп де Вертю, дивлячись на золотаву сестрину голiвку. Особливо iз такою непогамовною вдачею, що на свое лихо шукае пригод. Вiн би iз радiстю не зволiкаючи негайно видав би Ізабеллу за молодшого Вандома. Та вони досi сперечаються iз старою графинею де Вандом за придане, шлюбну угоду та за якого з ii синiв вийде Ізабелла.