Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Жан Дюнуа iз вдячнiстю забрав той орден собi, бо свiй, що йому дiстався вiд батька, вiн загубив пiд час втечi з бунтiвного Парижа два роки тому.

На свiтанку Ізабелла вбралася у червоне – вперше за три мiсяцi жалоби. До церкви ii мав би вести граф де Вертю, щоразу, як вона згадувала про це, пекучi сльози набiгали iй на очi. Втрата досi чутлива, досi не виплакана. Фiлiпп зник, лишивши iй на згадку лише посрiбленi чотки iз гербом Орлеанського дому. Ізабелла добре пам’ятала, що пiсля вiд’iзду Маргарити до Бретанi, коли нiкому не було дiла до почуттiв маленькоi позашлюбноi доньки, ii заплакану до задухи, iз слiпими вiд слiз очима, Фiлiпп узяв за руку та повiв до саду, розважаючи останнiми новинами з королiвського двору, допоки дiвчина не посмiхнулась.

– Так набагато краще… Посмiхнiться ще раз, дамуазель… Так легше зауважити щось гарне навкруги. Лише побачивши вашу посмiшку, вашi вороги зрозумiють, що не мають над вами влади… І це лише ваш вибiр, моя сестро, – посмiхатись чи нi. Що б не трапилось…

Але пiд вiнець ii повiв рiдний брат, Жан Дюнуа, Орлеанський Бастард.

Два роки тому вiн потрапив у полон до бургундцiв, i графу де Вертю, завдяки неймовiрним дипломатичним зусиллям, вдалося узгодити суму викупу за кiлька днiв до загибелi.

Першою, як безперечно знатнiша, до церкви, прикрашеноi лише гiрляндами з омели та дроку, зважаючи на пору року, прибула Луiза де Русi, що скидалася на перелякане дитя, яке потай примiряло завелику сукню своеi матерi. Рауль надсилу тримався, вiн знав, якоi поведiнки вiд нього очiкують, проте так i не зумiв посмiхнутись до своеi переляканоi на смерть нареченоi.

Жан Дюнуа вiв Ізабеллу пiд лiкоть, а дiвчина йшла, не опускаючи погляду, анi на крихту не знiтившись, довгий шлейф ii сукнi тягнувся на три фути, й у напiвтемрявi церкви здавалось, що вона лишае по собi кривавий слiд. Йшла, наче по льоду ковзала. Усi погляди були прикутi до Ізабелли, до ii дуже простоi на перший погляд сукнi, прикрашеноi лише посрiбленими гудзиками iз гербом на високому комiрi та рукавах.

Коли б мова йшла про придворний бал, така увага потiшила б ii марнославство. Їi наречений привiтно посмiхався, як дитя, побачивши тарелю з зацукрованими сливами. Рауль (а цiкавив ii лише вiн!) не мiг вiдвести погляду вiд Ізабелли. Стара графиня де Вандом потай ущипнула сина, повертаючи до тями. Могла б i стусана дати. Зрештою, не варто забувати про пристойнiсть! Проте Рауль не зважав: Ізабелла зараз була уособленням краси та елегантностi.