Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Потому всiх було запрошено до святкового столу. Попри те, що учта тривала до заходу сонця, Ізабелла не могла покласти до рота анi крихти. Вона iз огидою й тривогою думала про той час, коли священник пiдведеться з-за столу, пiднiметься до шлюбного покою, щоб благословити подружне ложе. Попри суворiсть та одвiчне незадоволення, застигле на обличчi, мадам де Гокур у властивiй iй сухiй безапеляцiйнiй манерi пояснила дiвчинi, що мае вiдбутися, аби шлюб вважався консумованим. Як мало спiльного iз тими квапливими цiлунками у замкових коридорах, вiд яких паморочиться в головi й солодко калатае серце!

– Як те все витримати? – Ізабелла сполотнiла й опустила голову.

Мадам де Гокур змiряла ii важким, як камiнь на шиi потопельника, поглядом темно-сiрих очей. Вона ж усе пояснила, якi ще запитання? Вiд жiнки непотрiбно розумiння, лише слухнянiсть. Розумна жiнка – завжди слухняна, нащо ускладнювати собi життя?

– Забагато питань як для вихованоi дiвчини вашого походження, дамуазель.

Ізабелла прикусила губу, вiдвела погляд, аби приховати спалах гнiву та протесту.

– Вiд вас у цiй справi геть нiчого не залежить, дамуазель. За будь-яких обставин ви маете пристати на волю вашого чоловiка. Коли це не суперечить наказам церкви, звiсно. Не смiйте пручатися, вiд того буде ще гiрше у цiй справi. Може, вам пощастить i ви одразу ж завагiтнiете. Тодi чоловiк дасть вам спокiй до пологiв та ще сiм тижнiв пiсля них.

Тепер, коли за вiкнами вже вечорiло, приборканi вдень страхи знову взяли над бiдолашною Ізабеллою гору.

У млосному теплi добре нагрiтоi бенкетноi зали та вiд того, що вона зранку анi крихти не взяла до рота, бо потрiбно було до вiнчання сповiдатись та причаститись, в Ізабелли паморочилось у головi й пливло перед очима. Вона непевною рукою вiдламала маленький шматочок коржа, на якому подали смажену оленятину iз кислим ягiдним соусом, i спробувала проковтнути. Проте сухий хлiб уже геть просочився жирною смажениною та соусом, i дiвчину почало ще бiльше нудити.

Коли ж вона наважувалась трохи повернути голову праворуч, то бачила, що Рауль сидить дуже прямо, його посклянiлi свiтло-блакитнi очi, в оправi прямих вiй, незмигно дивляться кудись угору на балкон iз прапорцями, де сидять музики – так, наче все, що вiдбуваеться у бенкетнiй залi, геть його не обходить.

Вiн свою роль грае, анi бровою не повiвши. Вiд самоi думки, що Рауль поведе увечерi свою дружину до лiжницi й робитиме всi тi речi, про якi розповiдала мадам де Гокур, Ізабеллу знову скрутив напад нудоти.