Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Їхнi стосунки були на тому етапi, коли дама мусила озвучувати сумнiви, як iй наказав батько, пiдвищуючи ставки за власну нiжнiсть, а принц – виказувати настирливiсть.

Заiнтригована галасом надворi, Жанна грайливо вивiльнила руку, пiдвелася з крiсла так грацiйно, наче починала танок, i, пiдiйшовши до вiкна, стала навшпиньки, щоб краще бачити. Шарль теж пiдiйшов до вiкна, проте не зводив спраглого погляду з того мiсця, де високий зелений оксамитовий комiр вiдкривав бiлу, як снiг, шию.

– Що ж там таке, моя мила? – ласкаво запитав дофiн.

У нього був дуже приемний низький голос, особливо коли принц спiлкувався з тими людьми, яких знав достатньо довго чи добре.

– До замку хтось приiхав, ваша високосте. Не пiзнаю вершника. Мабуть, вас знову турбуватимуть цими нудними справами…

– Мадам, нема такоi справи, яка б завадила нам танцювати ввечерi на балу.

Мадам де Жуаез ласкаво посмiхнулася, пустивши бiсики очима. Вона майстерно роздмухувала пристрать у чоловiках. Безперечно, дофiн заплатить найвищу цiну за ii обiйми.

Цiеi митi до кiмнати вбiг паж у бiло-червоно-зеленiй лiвреi дофiна.

– Ваша високосте, пробачте менi… – почав було вiн, впавши на одне колiно та опустивши голову. Вiн знiяковiв вiд присутностi мадам де Жуаез у приватному кабiнетi його високостi, куди був доступ лише для радникiв та королеви Йоланди.

Шарль насупився, його товстi губи скривились та затремтiли вiд недоброго передчуття:

– Що сталося, д’Арве?

– Рауль де Вандом просить вашу величнiсть прийняти його…

– Вандом? Хiба ж вiн не пiд Шуазi? Я хочу бачити його негайно!

Дофiн сiв у крiсло пiд високим блакитним балдахiном, а мадам де Жуаез без прямого наказу не наважилася вийти, так i залишившись бiля вiкна. Аж завмерла, погляд – на пiдлозi, руки зчепленi. Безперечно, жiнцi тут не мiсце.

Сiрий, як привид, Рауль зайшов i напружено впав на одне колiно. Вигляд вiн мав кепський: три днi верхи без перепочинку, у тому одязi, що його полонили. Брудний, як чорт, у головi паморочиться вiд голоду, спраги та втрати кровi, на руках – синцi вiд мотузок, на обличчi – запаленi рани.

– Вандоме! – скрикнув дофiн. Вiн нiяк не очiкував побачити товариша своiх розваг у такому виглядi, наче вiн щойно прискакав iз поля бою.