Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлi своiх васалiв та бляклоi дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангелiе, прикрашене лазурово-золотими мiнiатюрами, й поклав Вандому на колiна. Рауль простягнув обидвi руки до Ізабелли, запрошуючи ii. А коли вона, як велiв звичай, вклала своi згорнутi тремтливi долонi в його, то мусила подивитися Вандому у вiчi. Приголомшена шалом у його свiтло-блакитних очах, вiдразу ж вiдвела погляд.

– Чи бажаете ви, мадам, вiдтепер стати моею людиною безумовно?

– Я бажаю цього, монсеньйоре.

Вона впевнено повторила фуа – присягу на вiрнiсть, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотiв на самiсiньке вухо слова клятви. Руки ii, мiцно стиснутi Раулем, зробились неслухняними й тремтiли, а серце виривалось iз грудей вiд хвилювання.

Рауль де Вандом передав Ізабеллi перстень та рукавичку, що мали символiзувати тi землi, за якi приносився омаж.

– А тепер, мадам, дайте менi поцiлунок вiрностi.

Ізабелла поцiлувала праву руку Вандома. Традицiя зобов’язувала сеньйора повернути поцiлунок васалу на знак взаемноi вiрностi та довiри. Рауль встав зi свого крiсла пiд балдахiном iз синiми вандомiвськими левами, подав руку Ізабеллi, допомагаючи пiдвестися, та повернув поцiлунок у той спосiб, що не був у звичаi iз дамами з мiркувань пристойностi – у вуста. І в тому поцiлунку не було нiчого, що нагадувало б про поважнiсть церемонii, взаемну вiрнiсть чи довiру.

Це був поцiлунок чоловiка, який понад усе бажав ii як жiнку. Потiм вiн нахилився до ii вуха та прошепотiв:

– Залиштесь на цю нiч у Шапель-Вандомуаз, мадам…

Вона ледь помiтно хитнула головою й так само тихо вiдповiла:

– Я не смiю, монсеньйоре, – королева чекае на мене в Шинонi.

Вандом аж язиком цокнув вiд розчарування i провiв ii спраглим, повним жаги поглядом. Як би вiн не сподiвався, що все скiнчилося, вiн досi хоче цю жiнку. Та нi, вiн хоче ii втричi сильнiше! Ізабелла схилилась у реверансi та поквапилась залишити залу.

Ноги ii пiдгинались, у очах замелькотiли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цiлковито усвiдомлювала, що це ненадовго. Бiльше того: вона була певна, що сама хоче нарештi бути упiйманою.

Вона iхала до Шинона, вже не помiчаючи лагiдностi луарськоi весни, свiжих запахiв молодоi трави та терпких квiтiв.