Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Отруйними гадюками, спершу обережно – вiд фрейлiни королеви до придворного шевалье короля – поповзли чутки: красунчик Рауль де Вандом упадае коло своеi братовоi, а безсоромна мадам Ізабелла не надто забороняе цi адванси. Якщо вони досi не впали у грiх, то скоро це неодмiнно станеться, адже вони такi молодi, а при веселому дворi короля так важливо зберегти чеснотнiсть.

«Стiй прямо i не смiй червонiти, наче тебе це зовсiм не обходить!» – наказала Ізабелла сама собi подумки. На ii тонкому, дуже бiлому обличчi завмерла придворна посмiшка.

Ізабелла, скiльки себе пам’ятала, хотiла опинитись при дворi, i жадала впливу та хотiла, аби король називав ii милою кузиною, що завжди стояла так близько до королеви i трону, наскiльки дозволяло ii походження та посада, анi пiвфута нiкому б не поступилася мiсцем. А нинi лякливо неслухняними ногами позадкувала до третього ряду, де мiсце придворних без краплини королiвськоi кровi або ж для людей, позбавлених жодних амбiцiй. Очевидно, що дочцi герцога Орлеанського, хай i позашлюбнiй, та невiстцi графа де Вандома там не мiсце…

І як би вона не ховалась у третьому ряду придворних сьогоднi, дами озирались та дивились на неi, сичали отруйними язиками, ховаючи обличчя за вiялами.

Вони знали, що король наказав своiм придворним представити до двору своiх дружин, знали, що Рауль де Вандом так само змушений буде привезти свою дружину, Луiзу де Русi, як би вiн не хотiв залишити ii навiки-вiчнi у замiському маетку.

Ізабелла навiть зi своеi схованки добре бачила те, що вiдбуваеться.

Герольди доповiли про Рауля де Вандома, графа де Менга та сеньйора Маршенуара iз дружиною. Рауль був у простому оксамитному тапертi темно-синього кольору, вiн мiцно тримав пiд лiкоть Луiзу в зелених брокатах. Треба визнати – пересувалась вона iз важкiстю, як гуска, попри височезний пояс сукня не приховувала, що мадам де Вандом при надii. Ізабеллi здалося, що у неi зараз просто розiрветься вiд стукоту у скронях голова, у шлунку закрутилося, але вона неймовiрним зусиллям стримала потяг до блювоти. Вона не помiчала анi несмаку зеленого iз золотом вбрання Луiзи, анi надмiру коштовностей на ii пальцях, анi посклянiлих очей Рауля, що дивився у бiк трону i навiть упiвоберта не озирався до дружини. Ізабелла бачила лише те, що Луiза вже геть не те дiвча, яким вона була на весiллi, попри маленький зрiст та вагiтнiсть, зараз вона була пишною молодою жiнкою – бiлошкiрою, кругленькою, сiроокою та бiлявою.