Дама з покритою головою. Femme couverte

Коли ж пiшi лицарi наздогнали кавалерiю, iм уже заважали людськi тiла й трупи коней, якi фактично завалили шлях. Тодi лучникам знову наказали стрiляти…

Все ж таки, зважаючи на чисельну перевагу, французи дiйшли до частоколу англiйських лучникiв. Тi змушенi були трохи вiдступити, але проти французiв грали iхнi важкi обладунки, завалений шлях та розмокла земля.

Коли англiйцi вихопили короткi бойовi сокири, важкотiлi лицарi вже не могли вправно вiдбиватися. У близькому бою важкий довгий меч завжди програе короткiй сокирi, якою легше битися.

Тi, кого не знайшли англiйськi стрiли, полягли пiд сокирами.

Тодi у бiй виступило друге французьке вiйсько, яке вiв сам герцог Орлеанський. Фiлiпп дивився з гордiстю на свого колишнього сеньйора, такого видного, непереможного, в коштовному мiланському обладунку та довгому чорному оксамитовому плащi, на високому темно-сiрому конi, в оточеннi сонму зброеносцiв, пажiв у кiрасах iз гербом Орлеанського дому, наче святий Михаiл iз янголами. Опущене забрало шолома приховувало слiди безсонноi ночi, втоми останнiх тижнiв та непевностi молодого герцога.

Як добре, що анi Фiлiпп, анi жодна людина довкола про це не здогадувалась. Що сталося далi, Фiлiпп не бачив, бо третьому вiйську, де був Артюр де Рiшмон та його загiн бретонцiв, наказали готуватись до бою.

Блiдий Фiлiпп де Прюнель бiг за Артюром де Рiшмоном. Вiн знав, що у першому вiйську, яке знесли англiйськi лучники, був його обожнюваний старший брат, шамбелан герцога Орлеанського. Фiлiпп бiг щодуху, збуджено кричав: «Сен-Денi монжуа[17 - Святий Денi – моя радiсть – типовий бойовий клич французiв.

Святий Денi – небесний покровитель Францii.]», – а вiтер перебивав йому подих. Панцир, хоч i дуже легкий, незвично давив на плечi.

Конi зав’язли у грязюцi, вершники марно iх острожили. Тiла важко падали одне на одне, конi не могли розвернутись. Пораненi стрiлами лицарi провалювались у болото бруду, на чужi тiла. Згори нестерпно важко дерлися конi, падали, намагались пiдвестись, заливали кров’ю…

Фiлiппу здавалось, що у нього немае анi рук, анi нiг, самi очi, сповненi жаху, немилосердно вiдкритi.

Конi несуться повз нього повiльно (чи так здаеться?), але все вперед i вперед, до пекла. Прюнель ледве встигае прикривати Рiшмона щитом ззаду вiд ворожих стрiл, вiд пiдлих ударiв у спину. Це вже геть не схоже на шляхетну гру. Це геть не шляхетно. І це не гра. Те, що вiн бачить на власнi очi, не мае назви. Жодна людина про таке не розповiдала.