Дама з покритою головою. Femme couverte

Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полi не було жодного живого француза, бо король Англii наказав своiм солдатам добити вночi тих, хто вижив.

Англiйцi з награбованим скарбом та сiмома сотнями бранцiв вирушили на пiвнiч. Над сiрим полем падав дрiбний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський iхав верхи вiдразу ж за королем Генрi та його братами. Головного убору вiн не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затiкав на шию та пiд сорочку, жорстку вiд засохлоi кровi, та герцог не зважав.

Вiдтодi, як французьких бранцiв вивели з намету переможного короля, вiд нього не почули анi пiвслова.

Прюнель лежав без тями на возi з пораненим Рiшмоном, тому безкiнечний дощ, що колотив по обладунках англiйцiв довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорiв.

Вже три ночi до Маргарити приходили страхiття. Вона зривалася з лiжка та безтямно бiгла до дверей, де ii пiдхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася вiд ii крикiв.

– Тихiше, ваша високосте, все добре… Все добре…

– О, нi, мадам де Белльваль, менi снились круки над полем… Над полем, повним мерцiв…

– Це лише сон, ваша високосте…

– Нi, я бачила мертвих… Так багато, так страшно… Герцог Алансонський… Його геть усього порубали…

Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кiлька свiчок. Пальцi не слухались, вогонь важко займався, минаючи гнiт i лише розтоплюючи вiск. От напасть! За що цiй дитинi тi нiчнi страхiття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кiлькох людей, яких добре знала при дворi свого брата.

Який дивний сон… Їй навiть здалося, що вона вiдчула металевий запах кровi. Навiть дбайливо закутана у ковдру, вона досi тремтiла.

Вихователька не полiнувалася розштовхати старого Сильвiо серед ночi, аби отримати для принцеси заспокiйливий настiй.

Бретань заридала вслiд за Бургундiею та Францiею, як тiльки герольди, бруднi, голоднi та чорнi вiд побаченого на Азенкурському полi, привезли лиху новину до герцогства.

Здавалось, що вже нiколи не буде анi свят, анi радостi. Жiнки забули смiх, веселi розмови, плiтки. Дзвони жалобно вiдспiвують мертвих. Хочеться вити вiд розпачу, вiд невимовного горя. Навiть малi дiти у чорному. Горе матерiв робить iх на диво мовчазними.

Усi дiти герцога Бретонського вбранi в жалобу. Навiть маленький Франсуа, якому ледве рiк. Немовля нахмурене й на диво серйозне на руках своеi годувальницi.