Дама з покритою головою. Femme couverte

Лише тепер герцог i герцогиня, прикро зiтхнувши, переглянулися, бо зрозумiли, що за усi цi днi вони просто забули сповiстити маленьку графиню та ii свиту про азенкурську поразку. Герцогиня була жiнкою владною, грубуватою, вся в нiмкеню-матiр, i делiкатнiстю нiколи не славилася:

– Пiдiйдiть до мене, дамуазель, – сухий голос герцогинi звучить лиховiсно.

Якесь огидне передчуття гадюкою обвило полохливе серце дiвчини.

– Щось сталося, мадам? – спитала Маргарита, злякавшись свого голосу, раптом такого чужого та безбарвного.

Що ж, поганi новини потрiбно сповiщати швидко. Жанна закiнчила рiзко i безжально, наче швидко добивала суперника:

– Французьку армiю вщент розбито пiд Азенкуром. Мiй дiвер, граф де Рiшмон, потрапив у полон, як i ваш брат, герцог Орлеанський, дамуазель. Герцога Алансонського вбито…

Блiда Маргарита завмерла на мiсцi, великi синi очi все ще лагiдно дивилися на герцогиню, на вустах застигла дурнувата посмiшка, наче вона ще не усвiдомила усiеi жахливостi новин.

Потiм по обличчю потекли сльози, нестримнi й беззвучнi. Герцог, здаеться, спробував пошепки докоряти герцогинi за ii нетактовнiсть. Жиль де Шантосе нетерпляче пiдштовхнув Рiшара до дружини:

– Йди, зроби щонебудь! Уже мав би навчитись поратися iз дiтьми…

Граф д’Етан i сам нiяковiв вiд слiз, але безпораднiсть i горе Маргарити вразили його. Вiн щиро намагався ii заспокоiти, якось розрадити, обiцяв подарунки, забавки, наче це могло ii утiшити. Очi Маргарити вже не здавались йому крижаними.

Волошковi очi, зворушливi, як у янгола.

– Не плачте, Маргарито, – лагiдно вмовляв граф. – Молiться. Вiд молитов бiльше користi, нiж вiд слiз. Заспокойтесь, благаю. Ну, подивiться ж на мене…

Маргарита глянула на графа. Той м’яко витер ii сльози. – Ну що ж менi зробити, аби вас втiшити?

– Дозвольте менi написати листа моiм братам та сестрi. Благаю вас, монсеньйоре.

– Коли вам завгодно, дамуазель. Якщо це вас розрадить. Мiй джура вiдвезе листа.

Вiн провiв Маргариту назад до ii покоiв, весь час щось говорячи до неi, не даючи iй анi хвильки тишi, жодноi можливостi знову розридатися.

Так само лагiдно умiв утiшати ii брат, граф де Вертю. Так колись, дуже-дуже давно, ii заспокоював Шарль, залишаючись у дiвочiй лiжницi, поки заплаканi, чимось засмученi сестри не заснуть, шморгаючи носами…

Вона й справдi заснула, як виплакане мале дитя, у Рiшарових обiймах. Вiн обережно поклав ii на лiжко й тихо покликав даму де Белльваль.