Біль і гнів. Книга 1

Померло б i бiльше, аби не Твердохлiб. Подiлив село навпiл: на тих, що в колгоспi, i на тих, якi лишили колгосп пiсля статтi Сталiна «Запаморочення од успiхiв». І хоч гупали на нього кулаком у районi, що вiн розбазарюе хлiб, гупали й погрожували оддати пiд суд за шкiдництво, Твердохлiб врятував од голоду багатьох колгоспникiв. Пухнути – пухли, але бiльшiсть дожила до нового врожаю.

Що ж до iндусiв, то тут Твердохлiб був безжальний. Боротьба е боротьбою, колгосп на чолi з Володимиром – по один бiк барикад, а iндуси – по другий: зрадили, покинули в найтяжчi хвилини, переметнулися на бiк недобитого класового ворога, який гострив ножа в спину молодоi радянськоi влади, а тепер до нього ж, до Володьки, за хлiбом? Затиснув серце в кулак, закам’янiв, задушив жаль у зародку:

– Нема для вас хлiба!

Просили не хлiба: хоч полови, хоч дертi.

– Нема для вас дертi!

Хрести на всiх тих могилах – нiмi докори Володьчинiй совiстi. Але що вiн мiг зробити? Що мiг удiять, коли сам аж хитавсь од недоiдання постiйного? Коли його дружина, яка саме народила другу дитину, з плачем тицяла в голодного дитячого рота висохлi груди.

Мiг би узяти, користуючись владою, для себе трохи зерна iз комори, мiг – та волiв краще померти з голоду. «Як усiм, так i менi», – ось що живило в той час його непохитнiсть, давало йому право вiдмiтати всi докори. Навiть тодi, коли до сiльради зайшов його тесть, батько Марусин.

Кладовище лишилося позаду: спливло хрестами, проминуло могилами. Десь там лежить його мати, давно треба навiдатись, та все не збереться.

Казала Маруся, що треба й могилу поправити – зробить i це…

А бричка котиться й котиться, i перед Твердохлiбовим зором розгортаеться звичний пейзаж. По лiву руку, утоплена в балцi – витикаеться деревами та бовдурами Тарасiвка: отак i буде пiдглядати за головою, куди б не поiхав; по праву ж – у безкiнечному маревi розгорнулися лани. Нi деревця, нi хатини – рiвнина й рiвнина, яка ллеться без кiнця та без краю.

Хiба що подекуди височiють прадавнi могили.

Була б Твердохлiбова сила та воля, вiн зрiвняв би iх та зорав, щоб не напускали бур’янiв, а так туляться до них трактористи зi своiми вагончиками, та iнодi виорюють бiля них iржею поiдену зброю: мечi, списи й шаблюки. Шапками, кажуть, отi гори наносили. Скiльки ж то народу збиралось докупи!

Ось i зараз побачив iще здаля Твердохлiб усi три трактори, що працювали у нього в колгоспi. Сповзлись пiд могилу докупи, наче жуки: не iнакше, трактористи сiли обiдати.