Біль і гнів. Книга 1

Одним ледарем менше було б.

– Де ж мав дiватись, як мати надумалася. Гадаеш, я не опирався? Так опирався, що не головою – ногами до бiлого свiту повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила – пробкою вилетiв!

– А я чув: тебе за iнше тягнули, – глузливо Ганжа.

– За що ж iще?

– За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колiн телiпаеться.

– Нi, Василю, таки за ноги… Так бiсовоi вiри личина потягнула, що одну ногу геть набiк звернула! Мiсяць вправляли, поки на мiсце поставили… То я до чого веду… От ти, Василю, робиш як проклятий, день i нiч не вилазиш iз стайнi, за кiньми твоiми вся армiя наша полюе, у Москвi на виставцi навiть були, а яка тобi дяка за те?.

. Хто iздив на виставку – у вуздечках шовкових твоiх коней виводив?

– Не заради того, щоб побувати на виставцi, я працюю, Іване.

– А подивись, як ти живеш? – напосiдався Іван. – Де твоя хата мальована, Василю?

– Менi добре й без хати…

– Та у твоiй комiрчинi, що при стайнi, i повернутися нiде! Ти ж, скiльки тебе пам’ятаю, весь час отак i спиш: то в сiльрадi на столi, то на попонах…

– В мене боки не з тiста – не розповзуться.

– Знаю, що не з тiста. Тiльки не повiрю я нiколи, що тобi не кортiло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перинi.

– Спав i по-людському, – вiдповiв Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотiв i згадувати. Отут Приходьковi й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:

– А яка тобi дяка за це од людей?

– Дяка, питаеш? – перепитав Івана Ганжа.

 – А менi особливоi дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища – те, що люди нiколи мене не цуралися.

Звiвся, руки об сiно обтер:

– То що, дядьки, пора вже й спати?

Лягали кожен на своему возi. Сiно за наказом Ганжi поскидали, як тiльки приiхали, склали в стiжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжi, що спустивсь до струмка:

– Василю, я тобi ще сiнця пiдмощу, щоб м’якше було!

– Мости вже собi – менi й так буде м’яко, – вiдповiв Ганжа з темряви.

Пiдiйшов потiм до воза, спитав: – Коней будемо стерегти?

– Який дiдько iх вiзьме! – озвався уже сонний Іван. – Ти давно хоч одного конокрада бачив?

Ганжа не вiдповiв. Пошарудiв сiном, поскрипiв возом – лiг. Улiгся одразу й Протасiй: цьому дай тiльки поспати. Захропiв i Павло. Курочка теж шамотiв, шамотiв та й затихнув.

Далеко за пiвнiч схопились од трiскоту. Так, наче хто з воза дошку виламував.