Біль і гнів. Книга 1

Сяе, мов рiдного тата зустрiв: сто рокiв не бачились!

– З недiлею вас! Посидьте з нами!

Однак Куроччину радiсть можна було до уваги й не брати: вiн усiм отак замало на шию не вiшався. Тож Твердохлiб у його бiк навiть не глянув, а звернувсь до Івана:

– Газети читаемо?

– А що, мо’, заборонено? – удав, що злякався, Іван Приходько: один тiльки вiн i наважувався отак жартувати з Твердохлiбом, називав його вперто Володькою.

– Хто б це вам забороняв! – Твердохлiб невдоволено. – Ви завжди щось як ляпнете, то й на голову не налiзе.

– Це, Володю, дивлячись на чию, – не полiз за словом у кишеню Іван. – Як на таку розумну, як у тебе, то й справдi не налiзе, а на мою – в самiсiнький раз.

Твердохлiб лише плечима стенув: що з таким i заводитись! Хотiв уже далi рушати, та не такий Приходько, щоб за будь здоров одчепитись!

– Володю, гов, Володю, постiй, не тiкай!.. То правду люди брешуть, що весь гнiй з-пiд корiв забиратимуть?

– А ви на тих зборах за що голосували? Руки за що пiдiймали?

– Та чи я знаю? – набрав зовсiм уже дурнуватого виду Іван.

 – Ти ото як скомандував: пiднiмiть руки угору – я i задер…

– Ви, дядьку, демагогiю тут не розводьте! – спалахнув Твердохлiб. – Мелете кат його зна що! Радi, що довгого язика маете?

– От-от! – аж зрадiв нiбито Приходько. – Про це менi й братуньо весь час нагадуе. Укороти, каже, язика, бо вiн у тебе за всi тини чiпляеться. Гляди, щоб хто на нього не наступив та не оддавив…

– Розумну пораду давав, – усмiхнувсь Твердохлiб.

– Розумну то розумну, тiки й без’язикому жаба цицю дае, – не погодився Приходько.

 – 3 довгим хоч одбрешешся, а з коротким i кури загребуть…

– Ну, кого-кого, а вас не загребуть, – пожартував Твердохлiб. Іще на прощання сказав, що краще газети читати, нiж вигадувати казна-що, на що Курочка радiсно вигукнув: аякже, читаемо, вигукнув, щоправда, уже в спини, якi вiддалялися.

Деякий час дядьки сидiли мовчки: хто цигарку нову лаштував, а хто полiз до кишенi за насiнням, насмаженим заради недiлi. А потiм знову загомонiли: про се та про те.

Розмовлятимуть отак аж до обiду, поки якесь iз дiтей, послане матiр’ю, пiдiйде бочком та й замре, роздивляючись своi «курчатами» всiянi ноги.

– Тобi, Грицю, чого? – запита його батько.

– Мати казали, щоб ви обiдать iшли, – скаже, соромлячись, Гриць.

Отодi й стануть розходитись потихеньку дядьки. Поволеньки, аж неохоче: не встигли посидiти, а пiвдня уже й збiгло. Отак i життя. Крутишся, вертишся, та й не зчуешся, як i до могили пiдеш.