Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Стримався, щоб не заiхати ще й кулаком. – Лягай досипай… Кор-рова…

Олька почухала спину, знову полiзла в лiжко: тепла, розморена.

– Спи, доки мене не повiсили! – докинув гiрко Гайдук.

– Як не повiсили, то вже не повiсять, – озвалася позiхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно i одразу ж заснула.

Гайдук на неi вже й дивитись не мiг. Ображено сопучи, зсунувся з лiжка, взяв ковдру, подушку, пiшов до канапи. Закурив, довго лежав, пропiкаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнiв у безнадiйних думках, ятрився образою на чорну нiмецьку невдячнiсть, служив iм вiрою i правдою, власного життя не жалiючи, а вони – чоботом у душу!.

.

За вiщо?

Одне й утiшало, що не посадили одразу ж за грати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовiддану службу, а особливо – двi медалi, що висять на мундирi: не за очi красивi iх одержав Гайдук, тричi ходив у самiсiньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекiстам до рук.

І невiдомо, що було б краще, бо тодi Гайдуковi пригадали б усе: i банду i активiстiв повiшених, i шпигунство на iноземну розвiдку – залишав на той крайнiй випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комiрець, в самий кiнчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби…

Повертався щоразу – мов з того свiту…

А почалася вiйна – теж довелося перебрати гiркого. Знов по цей бiк, у бiльшовицькому тилу, з приймачем i ракетницею: вишукував цiлi для лiтакiв. Недосипав, недоiдав, помирав од спраги i втоми, ризикував щохвилини, бо спiймали б – на мiсцi й покiнчили б; скiльки разiв вгризався у землю зубами, коли поруч, у темрявi, тупотiли захекано й стривоженi злi голоси боляче били у вуха: «Тут вiн!.

. Тут!.. Пильнiше шукайте!.. Звiдси злетiла ракета!..»

Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а вiн лежав, уже й дихнути не смiючи, i, якби мiг, то зупинив би i серце: боявся – почують. І потiм, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти «вальтер» за пазуху: пальцi аж прикипали до рукiв’я розпеченого…

А тепер що: до стiнки i – «фойер»? По медалях, що самi й навiшали?… Нi, медалi зiрвуть, як зiрвав колись хреста нiмецький полковник з нiмецького ж таки офiцерика.

Помах руки – i людини не стало. Живий труп iз бiлим, як крейда, обличчям. Покiрна мiшень для карабiнiв…

Ех, життя, будь ти неладне!..

Ранок стрiчав, мов давнього ворога: не чекав нiчого втiшного вiд наступного дня.