Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: «Понесли», бо Свiтлична все клала й клала цеглу – нiяк не могла розiгнутися, придушена важкою Гайдуковою тiнню. Поклавши останню цеглину, Свiтлична вхопилася за ношi, i тодi Гайдук спокiйно сказав:

– Мало. Кладiть iще.

Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспiхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.

– Мало, – сказав знову Гайдук.

Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвiчi бiльше од норми, жiнки, якi працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кiнчати i нести.

Аж коли ношi стали потрiскувати, скомандував:

– А тепер можете нести.

Учительки схопилися за ношi, спробували пiдняти – ношi мов приросли до землi. Козачкова аж схлипнула, Свiтлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотiв, не змiг би заглянути iй у обличчя. Вчепившись щосили у ношi, вона намагалася одiрвати iх од землi, i згорблена спина ii так напружилася гострим, що випинався з-пiд плаття, хребтом, що, здавалося, вiн от-от вiзьме й зламаеться.

Врештi ношi одiрвалися од землi, учительки рушили вперед. І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як iм важко iти.

Аж тепер Гайдук побачив обличчя Свiтличноi: болiсно напружене, з закушеними губами. Ішов поруч, не спускав з неi погляду. І витримати це було, мабуть, Свiтличнiй найважче. Важче од ношi.

На пiвдорозi Козачкова спiткнулася, замалим не впустила ношi.

Кiлька цеглин глухо впало на землю, i комiрник, який дрiботiв за Гайдуком, одразу ж iх пiдiбрав, поклав на мiсце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ношi погойдувалися, наче вони iх приколисували), потiм знову смикнулися вперед.

Йшли, важко переставляючи ноги, i плаття, що потемнiшали од поту, вже прилипали до тiл, i жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всi, хто був у дворi. Рухалися тiльки вчительки, та Гайдук, та ще комiрник, який намагався i не вiдставати од Гайдука, але й не забiгати наперед.

І коли вчительки добралися нарештi до акуратно викладеноi цегляноi гори й опустили ношi на землю (здавалося, що вони зараз i впадуть поруч з ними) – весь двiр аж зiтхнув полегшено, мов кожен iз них пер важкеннi тi ношi i щойно звiльнився од них.

– От по стiльки й носити! – обернувся до комiрника Гайдук. – Припильнуй.

Комiрник, радий старатися, закивав головою.