Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Зупинивши передню пiдводу простягнув вимогливо руку:

– Батiг!

Пiдлiток простягнув батiг, i Гайдук, перехопивши його за пужално, з усiх сил, навiдмаш, хльоснув хлопця по головi. Кепочка так i злетiла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперiщив його: по зiгнутiй спинi, по гострих наставлених лiктях. Бив i бив, поцiляючи в найболючiшi мiсця, i пiдлiток, голосно зойкаючи, метався пiд ударами, аж поки звалився на дорогу.

– Встати! – скомандував рiзко Гайдук.

Хлопець, що лежав у пилюцi, заворушився.

Схлипуючи, розмазуючи по лицю ряснi сльози, вiн став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.

– Можеш рушати! І не здумай бiльше сiдати на воза!

Пiдлiток пiдiбрав вiжки, все ще схлипуючи, нокнув на коней. За ним одразу ж рушили й тi двi пiдводи: хлопцi уже йшли, iх вiтром поздувало з возiв, i, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечi. Але Гайдук iх не зачепив: вiн уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дiстав блокнот, записав iхнi прiзвища, хоча ще не знав, як iх покарае.

Жiнок не зачепив: жалiючи своiх корiвок, вони всi до одноi йшли поруч з пiдводами. Поцiкавився лише, чому так мало наклали цегли.

– Та де ж мало! – заперечила йому найрозбитнiша, iз злим, весь час готовим до сварки обличчям. – Вони й так он ледве тягнуть! На вас би навалити стiльки!

– Прiзвище? – дiстав блокнота Гайдук.

– Та нащо вам мое прiзвисько?.. Ото, уже й слова сказати не можна!..

– Прiзвище! – гаркнув Гайдук.

– Та пишiть, як вам бумаги не жалко: Бородай Килина мое прiзвисько! – Голос ii теж зiрвався на крик.

 – Чоловiковi моему всю спину списали, то теперечки пишiть… Отака правда на свiтi, хто тягне, того й поганяють!..

– Рушайте! – махнув на неi рукою Гайдук: уже й не радий був, що зв’язався. Знав цю породу ротату: поки не викричиться – не заспокоiться. Вже вiдiйшов добрi гони, а голос Килинин усе нiсся йому навздогiн.

«Азiя! Навчилися за бiльшовикiв мiтингувати! – хоч тарасiвськi жiнки умiли «мiтингувати» споконвiкiв.

 – Ну, зачекайте, я вам язики повкорочую!»

Завернув у знайомий завулок, пiдiйшов до свого двору. Будинок чорнiв з-за високого паркану цегляними стiнами, у дворi було сонно й тихо, але з вiкна, що у свiтлицi, крiзь щiльно причиненi ставнi пробивалося свiтло. Вузенька, як нiж, смужечка прорiзала темряву, i Гайдук аж зупинився, подивований: Олька вкладалася рано, щойно наставали сутiнки, а тут же нiч.

Вiдчинив хвiртку, пiднявся на ганок. Постукав у дверi.