Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Вона все ще не вiрила, що прийшов порятунок, iй все здавалося, що от-от одчиняться страшнi отi дверi i iм назустрiч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.

– Тс-с-с, – засичав на неi Ашот – Тихо ходи!..

Вийшли з управи. Нiч була темна, мiсяць, слава Богу, вже заховався, у дворi нiкого, здаеться, не було – вони одразу ж спустилися з ганку. Тетяна з тривогою глянула на схiд, але там iще було темно, отже, в них iще е час, щоб вибратися хоча б

– Швидко ходи! – повторив Ашот, знiмаючи гвинтiвку з плеча.

Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинiв, прислухаючись та завмираючи при кожному пiдозрiлому звуковi. Звернули в завулок, що спускався до рiчки, i тут уже побiгли: iм аж пекло пошвидше вибратись iз села. Перейшли рiчечку вбрiд (вода по колiна, дно м’яке й мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скiнчився i луг, далi починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс, – обезсилiле село зорало, скопало, посiяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур’янiв, що наступали з усiх бокiв, – ось вони, бур’яни, густi та високi, пересохлi торiшнi i вже цьогорiчнi, – чiпляються колючками, трiщать, як скаженi, – iм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись крiзь бур’яни, вони вже втомилися, але треба було йти i йти, i не зупиняючись, треба подалi забратися од села, де незабаром виявлять iхню вiдсутнiсть i кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слiд, що вони його полишили в озиминi, – справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неi, тож iм треба йти i йти, не зупиняючись, поки ще темно i нiхто iх не бачить.

Тетяна найбiльше непокоiлася за Івася, що вiн не витримае запаленоi оцiеi ходи, невпинного продирання крiзь бур’яни, що вiн ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тiльки оглядався час вiд часу на матiр, чи вона не одстала.

Скiльки вони отак iшли, Тетяна не могла б потiм сказати. Коли вже добре розвиднилося i вони наткнулися на позаторiшню скирту, вирiшили перепочити.

Попадали на чорну, перепрiлу солому, довго лежали, знеможенi, не в спромозi озватися й словом. Потiм Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж полiз i син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помiтить. Але Івась нiзащо не хотiв одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.

Потовкшись на скиртi, обое з’iхали донизу. Івась аж сяяв («Ма, ти знаеш, як далеко видно? Хтозна й куди!»).