Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

Тетяна звично подумала, що треба ж залатати, але чим залатаеш, як у неi нi голки, нi нитки, все лишилося вдома, – вона тiльки зiтхнула. Івась волiкся за Ашотом i вже не оглядався на матiр. «Бiдна дитина!» – краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самоi пiдламувались ноги, стягало болiсно груди. І чим довше йшли, тим частiше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обiйдуться. І iй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур’янiв.

Балка, глибока й розложиста, перетнула iм шлях десь аж опiвднi.

Рiзонула очi зеленою, як рута, травою, срiблястим, як мрiя, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вiрячи власним очам, а потiм, забувши про все на свiтi, побiгли донизу. І перший, як того й треба було сподiватися, добiг до струмка Івась. Впав на траву, пiрнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтiла од насолоди.

З жалем одiрвавсь од струмка, повернув до матерi мокре обличчя:

– Ой мамо, яка смачна вода!

Очi його так i сяяли.

– Правда ж, Ашот?

Тетянi теж здалося, що вона ще не пила нiчого смачнiшого.

Набирала повнi долонi, припадала спраглими вустами. Пила – не могла напитися.

А коли вона звела голову, то так i обмерла: за три кроки од неi стояв пастушок. Звiдки вiн узявся, як пiдiйшов, що вона не почула – скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.

– Цур тобi, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? – хоч могла б i не питати: довжелезний батiг i полотняна торба через плече говорили самi за себе. Ашот потягнувся за гвинтiвкою, що був одклав у траву, а Івась так i вп’явся очима в хлопчину.

– Звiдти ти взявся? – продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що iх хтось помiтив.

– А звiдти, – вiдповiв пастушок безтурботно та й показав убiк рукою: в нього був дзвiнкий голос, i вiн нiскiльки iх не злякався. Цiкавiсть так i iла його, свiтилася на всiяному ластовинням обличчi.

– Що ти тут робиш?

– Корiв оно пасу, – знову недбалий помах рукою. І, мов на пiдтвердження його слiв, з-за вигину почали витикатися рогатi голови: одна, друга, третя…

– Багато ж у тебе корiв!

– А то не моi.

– Людськi?.

– Не… Старости й полiцаiв… Я iм осiбно пасу.

– То ти в них пастухом?

Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хiба й без цього не видно? А очима так i пас Ашота: його гвинтiвку.

– Ви партизани, ге?

– Якi там партизани! – злякалася Тетяна. – Звiдки ти взяв?

Пастушок недовiрливо глянув на неi, кивнув на зброю:

– А ото що? Рушниця ж.