Біль і гнів. Книга 2. Чорний ворон. Син капітана

 – Я й без обiду… Я звичний…

Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не мiг одiрвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтiвкою, звела вдячний погляд на пастушка:

– Спасибi, дитино!.. Як же тебе хоч звати?

– А Колько.

– Спасибi тобi, Колю. Щоб же ти був здоровий i щасливий! – Тетяна не знала, що iще побажати Кольковi, а той тiльки носом шморгнув, знiяковiлий.

– Тiки хлiба там мало, – сказав тихо Тетянi. – Зате картоплi багато… Картоплi вони не жалiють: свиням варять, то я беру скiки хочу.

 – З жалем зiтхнув. – Я i бiльше набрав би, аби знав, що з вами зустрiнуся…

А Тетяна вже дiстала хлiба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев’ять картоплин – весь обiд пастушкiв. Якраз по три картоплини на кожного. Окраець, повагавшись, розламала навпiл: Івасевi й Ашотовi.

– А собi? – ревниво спитав Івась: нiколи не сяде iсти без матерi. Ашот же розламав свою пайку навпiл, простягнув половину Тетянi.

– Бери! – аж сердито. – Ми звiрi, да?.. Ти голодний, а ми ситi?

Мусила дiлити заново: на три рiвнi пайки.

Колько ж вiдiйшов убiк: вдае, що його у травi щось зацiкавило.

Почистили картоплю, стали iсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.

– В школу не ходиш? – спитала Тетяна.

– Не, – крутнув головою Колько. – У нашiй школi полiцiя. І парти вже попалили.

– А вчителi? Вчителi лишилися?

– Лишилися. Тiки вони вже не учать.

«Те, що i в нас», – зiтхнула Тетяна. Доiла останню картоплину – ледь черв’яка заморила. Й Івась: пiдбирае з трави лушпайку тоненьку – чи не лишилася на нiй хоч крихта картопляна?.

.

Тетяна подивилася на корiв, що паслися поруч, i Колько глянув туди ж:

– А ви подоiть… Он ту, – показав на корову з вим’ям найбiльшим.

– А тобi не перепаде?

– Не…

Тетяна звелася, пiдiйшла до корови. Та одiрвала од пашi важку голову, глянула очима терплячими й сивими.

– Не бiйтесь, вона не б’еться.

Тетяна присiла, помацала вим’я.

– В тебе немае якоiсь посудини?

– Не…

– А куди ж ти доiш?

– А в долоню, – показав складену човником долоню Колько.

 – Вони менi навмисне посудини не дають, то я у долоню…

Ну, в долоню То i в долоню…

– Пiдставляй, Івасю, пригорщу!

Спершу напився Івась, потiм – Ашот. А вже останньою – Тетяна. Звелася, погладила вдячно корову, i та, мов зрозумiвши, що людям бiльше нiчого не треба од неi, одразу ж потягнулась до пашi.

Тепер, коли вгамували голод, усiм трьом захотiлося спати. Очi злипалися, голови важко опускалися донизу.