І будуть люди

Все в руках Божих, Оксене, треба тiльки вiрити у всемогутнього i не допускати в душу свою грiховних сумнiвiв…

Упокоений, просвiтлiлий душею, поiхав додому Оксен. Майбутне вже не здавалося йому таким безпросвiтним, як досi. Повнився надiею, що Бог не допустить того, щоб утвердилася оця диявольська влада, не дасть на поталу покривджених дiтей своiх i рано чи пiзно, а вiдiбрана земля знову повернеться до нього.

Дiстав iз скринi Бiблiю, Житiя святих, Псалтир, поклав на полицю пiд образами. Щовечора збирав усiх до столу – читав при засвiченiй лампi.

Строго слiдкував за тим, щоб усi молилися, дотримувались постiв, щонедiлi вiдвiдували церкву.

І, упокорившись, виiхав на те поле, що лишив йому Ганжа разом зi своiми поплiчниками, – збирати врожай.

На жнива, як i заведено, виiжджали всiею сiм’ею: Оксен, обидва сини, сестра. Нещодавно йшли ще й наймити, а то й сусiди, – роботи, слава Богу, вистачало всiм, цього ж лiта Оксен вирiшив, що упораються й самi.

Ще вчора поклепали коси, вставили в граблi новi зубцi, викотили гарбу, перевiрили упряж, а Олеся нарiзала сала, наклала повен чавун вареноi в лушпиннi картоплi, нацiдила жбан рiзкого та холодного сирiвцю: на обiд вирiшили не повертатися додому, щоб не марнувати час.

Устали вдосвiта – з першими пiвнями. Небо миготiло ясними зiрками, неохолола за нiч земля дихала парою – легкий туманець виповнював луки, шо опускалися до самоi рiчки, пробував здертися i на городи, та йому бракувало сил, i вiн сповзав донизу, залишаючи на травi росяну сизь.

На сходi, коло самоi землi, невидиме сонце розгортало бiленьку намiтку, затуляючи нею зiрки, а мiсяць наставляв гострi роги, як роздратований бичисько: «Не пiдходь, а то заколю!» «Буде гожа днина», – подумав Оксен, i звичний, урочистий, радiсний настрiй, як завжди, коли вiн виiжджав на жнива, пройняв його. Та вiдразу ж i пригас, бо вiн подумав про отi дев’яносто гектарiв вiдiбраноi землi, i Оксен уже сердито гукнув до хати, щоб швидше ворушилися, бо так можна дозбиратись i до вечора. На той покрик першими вийшли хлопцi, протираючи заспанi очi та позiхаючи.

– Ви хоч би вид свiй обмили! – нагримав на них Оксен, i сини слухняними бичками подались до колодязя, почали зливати один одному в стуленi човником долонi просто з вiдра. Слiдом за ними появилася й Олеся в старенькiй кофтинi та спiдницi, в бiлiй хустцi, пов’язанiй понад бровами, щоб не запектися на сонцi, з двома вузликами, де була наготовлена iжа.