І будуть люди

Руки лежать на колiнах, очi втупленi в тарiлку, губенята мiцно стуленi, i все в нiй напружене, кожна жилка натягнена: тремтить – ось-ось обiрветься! Тодi Таня або заридае, впавши обличчям на стiл, або вибiжить iз хати – майне в темну нiч…

Оксен раз по раз повертаеться до неi: то пiдкладе на тарiлку, що й так повна iжi, то подасть iй виделку, то пiдсуне воду; сестра, яка сидить з iншого боку, теж щось нашiптуе, раз навiть обiйняла – пригорнула до себе – Таня тiльки плечi зсутулила. Навiть коли закричали: «Гiрко!» – i iй довелося встати, повернутись лицем до Оксена, – навiть тодi вона думала тiльки про те, щоб стримати оте нервове тремтiння, яке все наростало в нiй.

Тому й здавалася на диво спокiйною, якоюсь аж сонною, i Олеся, поглядаючи крадькома на невiстку, нишком жалiла ii: «Нещасна, як вона, мабуть, втомилася!» – хоч у самоi аж гуло в руках i ногах: поралася з раннього ранку, не присiдаючи.

Тож коли Гайдучиха почала говорити, всi, крiм Тетяни, повернулися до неi.

– Розказували менi, батюшко… не знаю, правда чи нi, за що купила, за те й продаю… Дак розказували менi, шо ув одному селi дяк здурiв…

– Як то здурiв? – жахнулися всi.

– А отак: взяв i здурiв… – Гайдучиха розв’язала хустку, щоб вiльнiше, мабуть, було говорити. – Був у тому селi дяк – годiв, мабуть, iз двадцять дякував. Кажуть, що розумнiшого чоловiка й зроду-вiку не було. А теперечки взяв та й здурiв!

– То вiн i досi дяком?

– Та де там! До леворюцii був дяком, а теперечки в якомусь приютi завiдуе.

Ще як колись брали його в солдати, то люди всiею парахвiею за нього стояли, а вiн тепер ось якоi! Ще нiчого, якби там такий, як оце мiй Михайло… чи ви, пробачте на словi, Оксене… а то ж найрозумнiший чоловiк був, а теперечки взяв та й сказився: каже – Бога нема… нiчого нема!..

– Так вiн нi в що не вiруе?

– Та нi в що на свiтi! Каже: i все це природа создала!

– А як же його фамилiя?

– Оцього вже, звиняйте, не знаю.

Казали тiльки, що найрозумнiший чоловiк був, а повернувся з вiйни – сказився, пропав чоловiк!..

– А я що вам казав: немае ладу на землi, немае й отам! – знову ткнув пальцем у стелю Гайдук. – Коли вже слуги Божi святоi вiри зрiкаються, то куди ж уже далi! Отак досидимось, поки нас пранцi усiх поiдять!

Вiн гримнув кулаком по столу, аж пiдскочили тарiлки, перекинулась чарка – по скатертинi розповзлася темна пляма.