І будуть люди

 – Василю, ви ж тут як свiй: не один рiк тут прожили!

Василь поворушив широчезними плечима, немов вiдкидаючи оту липучу Оксенову гостиннiсть, глузливо спитав:

– А з якоi нагоди це ви тут розгулялися?

– Хазяйку в хату привiз, Василю, – охоче пояснив Оксен. – Собi – законну жону, дiтям – матiр.

Чорнi очi Василевi пробiгли-пробiгли – зупинилися на пишнiй красунi Зiнаiдi, i чи то справжнiй, чи удаваний захват вiдбився в тих очах:

– Везе ж вам, Івасютам: навiть жiнки з крупчатки! А нам – з остюкiв та ячного хлiба.

Отець Вiталiй, зрозумiвши, кого прийняв Ганжа за нову Оксенову жiнку, насупився, неспокiйно засовався на стiльцi. В Зiнаiди ж аж до плечей розлився гарячий рум’янець, невеликi вуха взялися вогнем. Таня вперше трохи ожила: зиркнула на сестру, закусила губи, опустила голову. Тiльки Оксен, здаеться, нiчого не розумiв.

– Таню, чого ж ти сидиш: запрошуй дорогих гостей до столу.

Танi, хоч-не-хоч, довелося звестися, тихо промовити:

– Просимо до столу.

Василь вражено подивився на Таню – спершу якесь сум’яття, потiм неприхований жаль заятрив йому очi, i Танi вперше пiсля вiнця захотiлося плакати.

Вона все ще стояла, опустивши безпорадно руки, i дуже схожа була зараз на оту «шльонку» з епархiального, яка чимось завинила перед начальницею.

«Городське», – помiтив Василь i блiде, незасмагле обличчя, i тендiтнi руки, що не знали важкоi роботи. І йому раптом пригадалися iншi – пошерхлi й натрудженi, i як вiн iх цiлував, ховаючись у вишняку за оцiею хатою вiд пильного Свиридового ока, як обiцяв палко берегти – не губити важкою роботою, i вже не спiвчуття, а злiсть до оцiеi тендiтноi панянки заворушилася в ньому.

«Цiй, мабуть, не дадуть переробитись, ця, мабуть, тiльки й буде, що для любощiв та забав!»

І цей, тепер уже ворожий, аж глузливий погляд Ганжi помiтила Таня i, не розумiючи, що спричинило його, що таке зле заподiяла вона цьому чоловiковi з важкою огрубiлою вродою, вже не припрошувала – сiла, насупившись, одвернулась ображено.

Ганжа тiльки посмiхнувся на оту демонстрацiю: «Іч, панська кiсточка, не сподобалося!» І, вже не зважаючи на гостей, повернувся до Оксена:

– Не будемо сiдати ми в тебе, Оксене. Куди вже нам, голодранцям, та до багацького столу! Ти краще от що – хотiв я зробити це зараз, але щоб не псувати тобi весiльного настрою, то ти вже завтра вiзьми рушницю i принеси до сiльради.

– Яку рушницю? – здивувався Оксен.

– Сам знаеш яку. Оту, що дiд твiй до хати принiс.