І будуть люди

 – Погавкав – i в будку! І щоб з побрехеньками оцими на люди не рипався!

– Що – горло заткнеш? Та плював я на тебе з найвищоi точки!

– На мене можеш плювати, а на Радянську владу…

– І на совдепiю вашу вошиву плював! Ось вашiй владi, нате, з’iжте вiд мене! – i величезною дулею – тиць межи очi Ганжi.

Такоi наруги не мiг уже стерпiти Василь. Знав, що вiн – представник влади, що комунiст, що про оцю сутичку завтра будуть дзвонити всi баби на селi, але не мiг, щоб п’яний куркуль та глумився безкарно над його рiдною владою: розвернувшись iз правого плеча, вдарив обрубаною рукою прямо в розкриту смердючу пащеку! І вже не дивлячись на Гайдука, що загримотiв аж пiд стiл – тiльки розпластанi руки майнули в повiтрi та ноги злетiти мало що не до стелi, – не дивлячись уже нi на кого, вийшов iз хати, грюкнув дверима, аж задвиготiли стiни, а слiдом за ним загримотiв саморобними узувачками й отой парубiйко.

Оксенiв старший кинувся вслiд – батько перехопив його вже аж на порозi, спинив, обхопивши щосили руками:

– Не заводься! Яке тобi дiло!

Мовчки поборолись – Іван усе смикався, намагаючись вискочити в сiни, потiм враз обм’як, понурив голову, тихо попросив:

– Пустiть.

Оксен вiдразу ж пустив його – Іван пiдiйшов до вiдра, зачерпнув повен кухоль, – пив, проливаючи воду на празникову сорочку, i так тихо було в хатi, що всi чули, як видзвонювали його зуби об полив’яний вiнчик.

Гайдук усе ще лежав пiд столом, нерухомо розкидавши ноги в стоптаних чоботях. «Убили!» – похололо в Оксеновi, а разом i пiдленька радiсть блимнула крижаними очицями: «Не минути тепер Василевi тюрми, от побий мене Бог – не минути!» Та Гайдук немов тiльки й ждав на те, щоб Оксен пiддався спокусi, – поворушив однiею ногою, потiм – другою, так наче пробував, чи вони ще при ньому, почав виповзати з-пiд столу, впираючись лiктями в пiдлогу.

Хмiль, видно, вже вилетiв йому з голови, бо мав яснi осмисленi очi. З розбитоi губи стiкала на пiдборiддя кров, капала на вишивану сорочку густим вишневим соком, але вiн не пробував навiть витерти ii.

Стояв похитуючись, з таким зосереджено-замисленим видом, немов щось дуже важливе пригадував i все нiяк не мiг пригадати. Оксен метнувся до дверей, зачерпнув повен кухоль води, понiс до старого – Гайдук досадливе вiдвiв його руку: зачекай! – i знову полiз пiд стiл.

Довго там нишпорив, врештi порачкував назад, крекчучи, розiгнувся, прошамотiв опухлим, закривавленим ротом:

– Мало не забув.

І поклав вибитого зуба.