І будуть люди

Станеш мiж нею i мною, ослiпиш своiми очима, скуеш мою душу… Бо менi часом здаеться, що вони i в домовинi не згасли, отi очi твоi, Олено, i з-пiд сироi землi сяють синiми зорями та й будуть сяяти, доки i я ляжу отам бiля тебе… Чи хоч тодi ти заспокоiшся, Олено?»

Василь торгае клямку, i клямка жалiсливо видзвонюе, а темна хата тихенько постогнуе: десь у димарi кублиться невгомонний вiтрисько, що забрався туди переночувати та все нiяк не вмоститься, все не зiгрiеться: тремтить, бiдолаха, посвистуе в порожнiй кулак, уже й не радий, що потрапив у таку необжиту халупу.

«Що ж, брате, посвищемо разом та й будемо спати, – невесело жартуе Василь, роздягаючись. – Пробач, дорогий госте, що в печi не топлено, що iсти не зварено: сам бачиш, як живемо…» Вiтер ще трохи поскiмлив-поскiмлив та й затих: десь, мабуть, таки пригрiвся, сердега, Василь же ще довго холонув необiгрiтою душею, – лежав голiчерева, пiдклавши руки пiд голову, свiтив у низеньку стелю тоскними очима, i широкi необласканi груди його аж болiли по жiночiй голiвцi – по теплiй шоцi, гарячих устах, шовковистiй косi. Хай би спала оце зараз у нього на грудях – не поворухнувся б, не дихнув би до самiсiнького ранку.

І чи то ота прикрiсть у повiткомi, чи оцi нiчнi важкi роздуми, тiльки Василь щось iз тиждень ходив сам не свiй: так, нiби заспаний, нiби хворий, i все супився та ховав очi, розмовляючи з людьми. «Таки добре влетiло йому за Гайдука!» – догадувались у селi, й одних чутка ця повнила радiстю, а iнших злостила: «Гайдук же перший до нього полiз, то це, виходить, тобi на голову накладуть, а ти й обтертись не смiй! Видать, нова влада не дуже розбираеться, що й до чого».

Сам же Гайдук не приховував свого невдоволення. Отак! Ворон вороновi ока не вийма! Пiшов у повiт та й повернувся собi, непокараний. Нiби його, Гайдукiв, зуб нiчого й не вартий. От вам, людоньки добрi, яка нова власть, осьдечки ii правда! Мало того, шо останню зернину з двору метуть, щоб нагодувати отой пролетарiят ненажерливий, та iще й морду безкарно товчуть! Одна тепер тiльки й лишилася надiя, що на Господа Бога.

Як Бог за нас не заступиться та не покарае отого волоцюгу, тодi вже хiба що до страшного суду нам ждати!

Іще щось додав старий до отiеi гнiвноi своеi мови, а може, й не сказав – тiльки подумав, так хiба ж вiд чортячих людей з чимось сховаешся! І одного пiзнього вечора, повернувшись додому з сiльради, застав Ганжа бiля своеi хати Приходька Івана.