І будуть люди

– Досить, допомогли! Ідiть та катайтеся собi з паничем, а тут вам робити нiчого!

Опустивши голову, Таня побитою тiнню вiдiйшла вiд молодиць. Свiт раптом померкнув, куди б вона не дивилася, скрiзь бачила страшну покривавлену спину отого чоловiка, що непорушно лежав на льоду.

Іще вiдчувала гостру самотнiсть. І недоречнiсть оцього ковзання. Не уявляла себе вже снiгуронькою, боялася зустрiтись очима з Олегом, прочитати в них осуд.

Прийшовши додому, тихенько забралася в буфет, святу святих ii мами, дiстала найбiльшу банку варення, потайки винесла в сiни.

Хай тiльки трохи стемнiе, вона вiднесе це варення отому чоловiковi, що його впiзнала вiдразу, як тiльки вiн вибiг на рiчку. Варення малинове, мама завжди причащала ним Таню, коли та хворiла.

Бiле воiнство протрималося в Хоролiвцi недовго. Весь цей час Таня не виходила в мiсто: там посеред майдану повiсили комiтетникiв, iх замерзлi тiла погойдувалися на страшнiй колисцi i вдень i вночi, порошилися снiгом розхристанi груди.

Мама бiдкалася за Федьком, Таня ж таемниче помовчувала: ще в першу нiч, коли прийшли бiлi, вона допомогла братовi врятуватись вiд смертi.

Було це так.

До них стали постоем два офiцери – молодi, веселi, голосистi, як пiвнi. Заiхали на баских конях, тато показав iм на стайню, а коли офiцери завели туди коней, запросив гостинно до хати:

– Заходьте до господи, гостями дорогими будете!.. А ти, Таню, вiзьми вiдро i напоiш потiм iхнiх коней.

Один з офiцерiв галантно запротестував: як вони можуть дозволити, щоб така гарненька панночка трудила своi бiлi ручки!.

. Однак Таня мовчки пройшла мимо, ображено стуливши губи: перед очима ii все ще звивалися отi страшнi нагаi.

Витягла вiдро води, занесла до стайнi. І хоч офiцерськi конi потяглися до неi мордами, вона обiйшла iх, пiдставила вiдро Васьцi.

– Таню!

Гарячий шепiт упав на неi прямiсiнько з неба. Таня ойкнула, впустила вiдро, облила собi й Васьцi ноги.

– Таню, не бiйся, це я.

Федько виглядав до неi з горища, як домовик. Весь у сiнi, трусить пилюкою – заривався, видно, на самiсiньке дно.

– Таню, де вони?

– В хату пiшли, – ледь ворушачи губами, вiдповiла Таня. – Тато iх запросили.

– Запросили? Дорожчi, значить, вiд рiдного сина!

Ображений усмiх кривить Федьковi вуста, недобрими вогниками спалахують очi. Вiн хапаеться за бантину, дригаючи довгими ногами, повисае на нiй, потiм спритно стрибае на землю.