І будуть люди

Сонне мiстечко заривалося в глибокi снiги, щiльно прикривалося вiконницями, щоб не втратити жодного промiнчика, жодноi крихти тепла. У високому, остудженому чорними вiтрами небi виблискували зорi, тремтiли й перебiгали з мiсця на мiсце, шукаючи затишку. Інодi якась iз них зiрветься, на якусь мить повисне на свiтлiй ниточцi, а тодi полетить прямовисно донизу, впаде на дзеркальну поверхню Хоролу – розсиплеться тисячами дрiбненьких скалок. Тодi довго пiдскакують, гаснуть вони на льоду, замерзаючи, i вчуваеться, як плачуть-видзвонюють тоненькими голосочками, аж серце заходиться – слухати iх.

Отерплими, неслухняними пальцями взяла Таня вуздечку, потягла за собою коня. Жеребець гаряче дихав iй у потилицю, мотав головою, грайливо схропував, косив вогняним оком на Таню. Фiолетовi тiнi ворушилися довкола, випаровувалися пiд скупим промiнням зiрок, плавали в застиглому повiтрi, загадковi й моторошнi. В Танi вже не тiльки пальцi – душа терпла, а все тiло ii так болiсно напружилося, що гукни хто до неi, вона тут i помре.

Вона йшла як сновида, йшла прямо в жахнi отi тiнi, а кiнь витанцьовував позад неi, ламав дзвiнкими копитами тишу.

За ворiтьми зустрiв ii Федько. Вiдiбрав вуздечку, ухопився за гриву, хижим птахом злетiв на коня – врiс у сiдло мiцною, збитою постаттю. Рипнув сiдлом, дзенькнув стременами, блиснув до Танi зубами:

– Ну, сестронько, прощай! Цього я тобi повiк не забуду!

Таня стояла непорушна, задерши до нього обличчя, безвiльно опустивши руки, така самотня й беззахисна, що Федьковi запекло раптом у горлi, гаряче вдарило в груди.

Вiн швидко нахилився, схопив нахололе обличчя сестри в долонi, поцiлував у губи, рiзко випростався, гикнув – пустив галопом коня, немов утiкав вiд отого душевного прояву. Проклекотiв, вiддаляючись, тупiт, десь завищав, зайшовся злим гавкотiнням собака, хтось перелякано бахнув з рушницi – за Федьком тiльки слiд прохолов.

Завмираючи серцем, прислухалася Таня, чи не мчить за братом погоня, чи не свистять над ним нагаi. Але довкола було тихо, нiч наче зiмкнулася, пропустивши Федька, замела за ним усi слiди…

Минуло кiлька тижнiв, i знову стрiляли з гвинтiвок та кулеметiв, довбали промерзлу землю з гармат, лiтали вулицями на змилених конях – i гостро блискали шаблi, розбризкуючи кров по стоптаному, витолоченому снiгу.