І будуть люди

Вiн оволодiв усiма ii думками, так владно виповнив ii маленьке життя, що там уже нi для чого бiльше не лишалося мiсця.

Думала лише про Олега, марила ним i вдень i вночi, не могла навiть читати книжки, бо з кожноi сторiнки дивився на неi Олег, чаклував ласкавими очима, сповнював радiсним трепетом. Коли б мала подругу, дiлилася б з нею своiм простеньким, як пташина пiсенька, щастячком. Коли б не побоювалася брата, розповiла б йому все, не потаiла б нiчого, бо й так уся iстота ii аж кричала про Олега.

Або ще, якби вона мала фарбу й палiтру.

Туго нап’яте дзвiнке полотно, щедро освiтлене сонцем. Найбiльший пензель з густою великою щiточкою, щоб ним можна було черпати, щедро та необачливо. І тiльки яскравi, тiльки чистих тонiв фарби. Жовтогарячi, срiбнi, малиновi, золотi, синi, блакитнi…

Це була б незвичайна картина, якоi ще нiхто не бачив. Нi дерева, нi рiчка, нi земля чи небо, навiть не квiти, птахи чи люди, а лише фарби. Торжество фарб. Переможне горiння святкових кольорiв, весiльний танець найрадiснiших вiдтiнкiв.

Небаченоi краси вiзерунок, якому не було початку й не буде кiнця.

І кожна з тих барв була б омузичена. Тендiтними дзвониками озивалася б золота й срiбна, скрипковими струнами спiвали б синя й блакитна, соковитим всепоглинаючим дзвоном котилася б з кiнця в кiнець малинова барва.

Отакою була б ця незвичайна картина, що ii написала б Таня, якби мала палiтру, пензель i нап’яте на величезний мольберт полотно.

Та картина простояла б недоторканою майже до осенi. А потiм на неi почали б лягати все похмурiшi тiнi.

Татовi ставало все гiрше й гiрше. Вiн уже майже не виходив з кiмнати. Лежав на широкому дубовому лiжковi, на цiлiй горi подушок i перин, що наче пухли, смокчучи татове тiло, а тато з кожним днем пiрнав у них все глибше й глибше – танув на очах. Важко дихав, важко поводив очима. Все просив, щоб вiдчиняли вiкна, сердився, коли ставали навпроти свiтла:

– Не затуляй повiтря! О, Господи, i померти спокiйно не дадуть!

В такi хвилини голос у тата ставав тоненький та жалiсний, як у хвороi дитини.

Танi хвороба татова здавалася жовтою кiшкою, худющою, злою, з палаючими нещадно очима. Вона душить тата, як мишку, запускае йому пiд шкiру гострi пазурi – граеться перед тим, як iз’iсти. Інодi випустить, вiдскочить, приляже, припавши до пiдлоги напруженим тiлом, постукуючи нетерпляче хвостом.

І тодi тато почина бадьоритися. Не помiчае нi отих пазурiв, що впинаються нетерпляче в пiдлогу, нi хижих зiниць.