І будуть люди

Усе частiше спадало на думку, що вiн просто вiзьме ii за руку i скаже, суворо та владно: «Не пущу!» І вона вже нiкуди не пiде. Плакатиме, докорятиме, i це буде щиро, бо iй же так жалко тата, але не менш щирим буде бажання скоритися Олеговi, пiти за ним на край свiту, якщо вiн покличе.

Вiн зустрiв ii холодно, вiдчужено. Нi для кого не було таемницею, що попiвська дочка кохаеться з сином лiкаря, як не могло бути втаемниченим i оце лиховiсне сватання. Тим бiльше що Вiталiй заздалегiдь подбав про спокiй зовицi: написав Олеговi, що вона вже засватана, i просив його бiльше не приходити – не шукати зустрiчi з Танею.

Тож вiн набрав якомога гордовитiшого виду, звiв брови в холодний шнурочок, стулив губи, щоб ображений трепет не видав його з головою, зустрiв ii наперед заготовленою фразою:

– Що вам iще треба вiд мене?

Таня, що, побачивши його ще здалеку, не витримала – побiгла, враз зупинилася, наче наткнулась на холодну стiну. А вiн, дивлячись кудись поверх ii голови напружено застиглими очима, видушив на трепетнi вуста саркастичну блiденьку посмiшку:

– Вiтаю вас iз законним шлюбом.

Рiзко повернувся – пiшов.

А Таня стояла й дивилася йому вслiд. Коли б вона була досвiдченiша, то зрозумiла б, що й жорстокi фрази отi, й перебiльшена холоднiсть, i оця втеча його – все це несправжне, що досить iй наздогнати його, торкнутися його плеча, заглянути йому в очi, як з нього вiдразу ж осиплеться ота показна гордiсть i перед нею стане знайомий, ласкавий, уважний, закоханий в неi Олег.

Усе це зробила б Таня, якби була трохи досвiдченiшою.

А так стояла й дивилася йому вслiд i знову куталася в неiснуючу мамину хустку, холонучи душею i серцем.

Через день вiдбулися заручини.

Приiхав Оксен – навiз подарункiв. З повного воза зносили сало, ковбаси, яйця й курей, кiлька лантухiв крупчатки ще торiшнього помолу перекочували в комору. Вiн сам носив тi багатопудовi мiшки, хизуючись силою, краечком ока поглядаючи, чи не виглядае з вiкна його майбутня дружина.

Але Таня не тулилася до вiкна.

Зачинилась у свою кiмнату, на всi запросини вiдповiдала одне й те ж: хай ii зараз не чiпають, хай дозволять востанне попрощатися зi своiм дитинством, з дотеперiшнiм безжурним життям.

– Таж нiхто ще тебе не забирае! – казали iй. – Сьогоднi ж тiльки заручини.

Таня лишилася непохитною. Знала, що завтра вiдчуватиме себе по-iншому. Іншими очима дивитиметься на свiт, iншi думки снуватимуться iй в головi. Завтра вона буде вже вiдданою, сьогоднi ж iще належить сама собi.