І будуть люди

Отодi й кинувся до нього дiд – вперся плечем, врiс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю пiд важким тягарем, прохрипiв до розгублених людей:

– Важелi!..

Жорна таки вдалося затримати, iнакше не бачити б дiдовi бiлого свiту: звалило б його з триметровоi висоти, вплескало б у землю стопудовою масою. Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дiд на поперек, все бiльше горбився в спинi.

Повернувся додому Свирид огрубiлий, змужнiлий, пропахчений пороховим димом, курявою далеких дорiг.

До вечора ходив у полi, в саду, на городi, заглядав у клуню, кошару, комору, а коли смеркло, сiв на покутi за столом – у гаптованiй сорочцi з тонкого полотна, в синiх заморських шароварах, принесених iз турецьких земель, в дивовижних капцях на босу ногу, якийсь аж трохи чужий – чекав на вечерю.

На столi вiдсвiчувала пляшка мiцноi «казьонки», лиснiв жовтавим гусячим жиром холодець, шкварчало на величезнiй сковородi сало з яйцями, янтарно застиг мед у глибокiй полив’янiй мисцi, смачно духмянiли пироги iз картоплею, капустою й м’ясом, щойно знятi iз поду, з капустяних листкiв, а жiнка подала дiду бiлу хлiбину, гострого, як бритва, ножа:

– Рiжте вже, тату, бо Свиридко проголодався, мабуть.

Дiд узяв хлiбину, потримав ii в руках, урочисто передав синовi:

– Рiж уже, сину, ти!

Радiсна кров бухнула Свиридовi в обличчя, пружними струмками погнала по жилах: батько цим передавав у його руки хазяйство. Обережно взяв хлiбину, поцiлував – почав краяти рiвнi шматки, пильнуючи, щоб жодна крихта святого не впала додолу.

По вечерi ще довго сидiли за столом. Свирид тримав на колiнах сина, розповiдав про далекi краi, тяжкi переходи та злi сiчi з турками, батько пильно слухав, не спускаючи з вояки очей, а жiнка все ще ходила вiд столу до мисника – прибирала посуд. За цей час, поки чоловiк був на вiйнi, вона поповнiшала, округлилася в станi, налилася в плечах, пружнi груди напинали сорочку – Свирид злодiйкувато пряв за нею зголоднiлими очима, вiдчував, як сохне йому в ротi вiд темного бажання.

Дружина перейняла його погляд, почервонiла, вiдвернулася, – Свирид насупився, вiдкашлявся, з перебiльшеною увагою став слухати батька, що скаржився на нелад у хазяйствi.

– Слабий я вже став, негодящий. Пiдiрвало кляте жорно – Бог покарав за грiхи…

– Нiчого, тату, тепер усе буде гаразд, – утiшив його син i подумав про золото, заховане в ранцi: навiть батьковi не признався про нього.