І будуть люди

І немов марно втрачена молодiсть повернулася до обтяженого роками Свирида: розгладилися понурi зморшки, посвiтлiшали очi, виглянувши з-пiд насуплених досi брiв, а одного разу його син вiд першоi жiнки – сiмнадцятилiтнiй парубок Оксен застав батька бiля верстата пiд сараем i рота розтулив вiд подиву: тато спiвав! Обкидався стружкою мало не по колiна, шваркав рубанком по вощанiй дошцi, що аж дзвенiла, тихенько виспiвував радiсну пiсеньку. Побачив сина, випрямився, спитав:

– Як там мати? – так, наче хата була бозна-де, а жiнки вiн не бачив уже кiлька днiв.

– Пораються, – вiдповiв, нiяковiючи, син.

– Пораеться, – повторив утiшено батько, i мрiйна, якась аж збентежена усмiшка торкнула його огрубiлi вуста. – Ти, сину, помагай iй, не давай пiднiмати важкого. Воно ж молоде ще, – ухопить поперек себе – недовго й до бiди.

– Я помагаю, – вiдповiв син, вперто оминаючи поглядом батька.

Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок.

А Оксен постояв-постояв та й пiшов до клунi – принести молодiй мачусi оберемок соломи.

Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стiльки, що вистачило б на доброго воза, пiдняв, граючи молодими дужими м’язами: по силi своiй Оксен пiшов у дiда. Ледве пролiз до хати, висипав солому перед пiччю, заваливши ii аж по самий черiнь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собi пiд ноги:

– Що вам iще помогти?

Уникав називати ii «мамою» – дуже вже вона молода була для цього, майже одних iз ним лiт.

Молода, тиха й несмiлива. Зверталася до батька тiльки на «ви», ставала якась аж менша, коли Свирид заходив у хату, i якось боком обходила його, наче чекала, що вiн от-от ударить ii – зiб’е важким кулачищем на землю.

Одного разу Оксен ненароком пiдслухав розмову. Зайшов за чимось знадвору в сiни, а дверi до хати були прочиненi.

– Подивись менi у вiчi!

Оксен так i завмер: батькiв голос. Якiсь дратiвливi, невдоволенi нотки лунали в ньому.

– Чого ти не хочеш дивитися у вiчi? Боiшся?

Оксен затамував подих, намагаючись почути, що скаже мачуха, але вона вiдповiла так тихо, що вiн нiчого не розiбрав.

– Та що я, вовкулака який, що ти отак тремтиш передi мною! – так болiсно вигукнув батько, що в Оксена аж стиснулося серце.

З хати донiсся якийсь рух: здавлений чи то стогiн, чи то крик мачухи.

Кров бухнула Оксеновi в голову.