І будуть люди

«Хiба ж вона винна в тому, що вчинила колись ii мати? І хiба не грiх перед Богом всю свою образу на жiнку переносити на безвинну дитину?..»

Якийсь тато повернувся чужий, ще бiльш суворий та непривiтний, нiж був вiсiм рокiв тому. Ще тодi прозивали батька по-вуличному «бусурманином», «турком», хоч тато завжди ходив до церкви. І не раз, i не два люто кидався в бiйку малий Оксен, зачувши отi ганебнi прозвиська…

Пам’ятае, як одного разу, повернувшись додому пiсля черговоi отакоi сутички, спитав:

– Тату, а чого нас не люблять?

Батька, здавалося, анiскiльки не здивувало це синове запитання.

Загнав у колоду сокиру, випрямився, серйозно вiдповiв:

– Бо нам, сину, заздрять.

– А чого заздрять? – нiяк не мiг уторопати Оксен.

– Бо ми – хазяiни, а вони – голодранцi. Так уже на свiтi нашому ведеться, сину: хто розумнiший, багатший, тому й заздрять, того i не люблять.

– І б’ють?

– А ти теж не дивися в зуби, – повчав батько малого. – Тебе б’ють, так ти теж здачi давай. Тебе раз, а ти його – двiчi.

Тепер, сину, таке життя, що як не будеш триматися на ногах – враз додолу зiб’ють, у землю затопчуть…

– Мене не зiб’ють – я сам iх усiх позбиваю! – похвалився Оксен.

Схвальний усмiх скупо торкнув твердi батьковi губи. Вiн оглянув мiцну постать сина, помiтив войовничi вогники в сiрих очах, ласкаво вiдповiв:

– Отак, сину, й живи: не жди, поки тебе першого вдарять. У нашому дiлi хто повалив, того й верх, за тим i цар, i закон…

Багато, дуже багато рокiв минуло пiсля тiеi розмови.

Вирiс, одружився Оксен, уже сам навчае дiтей, як жити на бiлому свiтi, а й досi пам’ятае отi батьковi слова, що стали для нього другою Євангелiею. І нехай уже i його ненавидять, як колись батька, хай на нього перейшло-прилiпилося оте бусурманське прiзвисько, вiн i на крихту не поступиться своiм, не вiддасть, не випустить з рук.

Повернувшись iз каторги. Свирид якось вiдiйшов од хазяйства: став розводити пасiку. Спершу саджав бджолинi роi в колодки, згодом дiстав у Яреськах кiлька вуликiв, а потiм i сам став майструвати – ставити пiд крислатими яблунями акуратнi бджолинi будиночки.

Звiв добрячий курiнь i, як тiльки теплiшало, перебирався туди. Не приходив навiть iсти до хати: iжу носили йому онуки, а часом i Олеся. Простували вузенькою стежкою в сад, спершу минали густий вишняк, аж тодi попадали на пасiку, помiж строгi шеренги вуликiв, з льотками, оберненими до сонця.

Тут було дуже чисто, як у хатi на Рiздво чи Великдень.