І будуть люди

Потiм вони зустрiлися ще раз, i Олег знову провiв ii аж додому, i знову всю дорогу мовчав, а вона говорила та говорила, розповiдаючи про сотнi сумних i веселих подiй, з яких складалося простеньке, як пiсенька жайворонка, життя епархiальноi «шльонки».

Олег помалу входив у ii життя: щирими розмовами, бажаними зустрiчами, довгими прогулянками, тихими вечорами, першим поцiлунком. Власне, то ще й не був поцiлунок – лише його тремтливий натяк, коли вуста ледь дiткнуться до вуст та й вiдсахнуться, наляканi, та й замруть, враженi, коли за хвилину уже й не знаеш, було це чи не було, лише треба будь-що заговорити – розбити гнiтючу мовчанку.

Та хоч який вiн був несмiливий i миттевий, оцей поцiлунок, вiн усе ж не мiг проминути безслiдно: маленькою зерниною падае на впоений соками грунт i проростае, виганяе до сонця зухвале стебельце, щоб через роки розквiтнути, прикрасити, клично й визивно, вуста вже дорослоi жiнки.

Але все це буде колись, а може, й зовсiм не буде…

Поки що ж Таня проводить бездумнi вечори з Олегом, а вдень бере якусь книжку i йде на город, аж в отой найдальший закуток, що зарiс бузиною та терном, всiяним тугими зеленими ягодами.

Тут таемниче i тихо. Помiж зеленим листям ледь просочуеться промiння гарячого сонця, збираеться в золотi краплини, безшумно капае в густу низеньку траву. Тут можна роздягтися, лягти на спину, на бiк, на тугенький живiт. Тут можна читати, лiниво гортаючи сторiнку за сторiнкою, а то й просто лежати – дивитися широко розплющеними очима прямо перед собою, на зеленi списики трави, на вiчно заклопотаних мурашок, на гарненькi сонечка, що погойдуються дрiмотливо на стеблах, заховавши слюдянi своi крильця пiд червонi жупанчики, або повзають аж при землi, спиваючи дрiбненьку росичку.

Дослухатись до шелесту листя, до пташиних голосiв, що, розiмлiлi вiд спеки, озиваються зрiдка з листя, – уявляти себе десь на безлюдному острiвцевi, десь у первiсних хащах, сповнених таемничого невiдомого життя.

Тут можна мрiяти.

Поверталася звiдти кожного разу задумана, тиха, переповнена спокоем, що одвiчно пануе в природi, i ступала так обережно, наче боялася розхлюпати бодай хоч найменшу краплину.

Це лiто спливало б у пам’ятi найсвiтлiшими спогадами, коли б не брат.

З кожним роком вiн ставав усе розбишакуватiшим та непокiрнiшим. Гордо носив синцi та гулi, як вiйськовi вiдзнаки, а часто приходив i з розсiченим лобом.