І будуть люди

– То як ви думаете, Мокрино, можу я дати багато грошей за отаку вашу ниву? – тягне Оксен, бо, по правдi кажучи, його трохи мучить совiсть. Адже вiн добре знае, земля на тiй нивi анiскiльки не гiрша, нiж на його полях, – чорнозем, хоч на хлiб намазуй. І вже здаеться Оксеновi, що навiть Бог, хоч який вiн прихильний до нього, а й то докiрливо позирае з iкони. «Господи, якщо куплю по сходнiй цiнi, поставлю тобi сто свiчок, – обiцяе Оксен. – Ти ж сам, Господи, бачиш: лежить та земелька, необроблена, немае вiд неi нiякоi користi людям.

А ти ж сотворив землю для того, щоб ii орали, щоб ii засiвали… Тож не можу я дивитись, як пустiе земля».

В Бога немов м’якшае суворе обличчя. Оксен устае, поправляе гнiт у лампадi, побожно хреститься. Хреститься за ним i Мокрина.

– Менi не так уже й потрiбна ота ваша землиця – зi своею ледве вправляюся, – лукавить сам iз собою Оксен. Щиро вiрить зараз у те, що саме тiльки спiвчуття до бiдноi жiнки рухае ним, спонукае виручити ii з бiди.

А все ж краще було б, щоб вона назвала хоч якусь цiну. Хай навiть трохи бiльшу, нiж вiн збираеться iй запропонувати. Не пожалiв би зайвоi копiйки, аби тiльки лишитися чистим перед Богом.

Але Мокрина не злазить з пеньочка:

– То вже ви кажiть, скiльки. Коли б оце був Протасiй, то вiн би сказав, а так кажiть уже ви.

«Поставлю сто свiчок i пожертвую десять карбованцiв на храм», – востанне звертаеться до Бога Оксен i називае цiну.

Цiна смiхотворно низька. Таку цiну Оксен не насмiлився запропонувати навiть пановi пiсля того, як позолотив ручку його управителевi.

Але ж зроду-вiку так повелося, що один набивае цiну, а другий збивае ii. То чому ж мае вiдступати вiд цього звичаю Оксен? Ось Мокрина подумае, подумае, та й скаже свою, вдвiчi, утричi вишу цiну, отодi вже вони почнуть торгуватися… Але чому вона так довго мовчить? Чи, може, вона недочула?

Та Мокрина почула, тiльки не знае, багато це чи мало. Бо ж вона нiколи не торгувала землею.

Коли б це були крашанки, чи курка, чи гуска, о, тут би вона за себе постояла! Сказала б цiну i стояла б на нiй, як укопана. А землю не продавала. Чого не продавала, того не продавала.

Та Протасiй передав: «крепко торгуйся», i вона таки мусить торгуватися. Зводить на дуку вицвiлi очi, несмiливо запитуе:

– А ви б не могли ще накинути?

– По скiльки ж, Мокрино? – рве свое серце Оксен.

– Та-а… хоч по десять рублiв.

Сказала i сама злякалася.