І будуть люди

Видовженими тiнями промчали мимо клуня, кошара, сарай, оббiгли довкола них, застигли, i не встиг ще Іван поворухнутися, як Оксен, схопивши сокиру, звалився з воза. Простоволосий, задиханий, ускочив до хати, у чорне провалля дверей, так i застиг на порозi: на заюшенiй кров’ю пiдлозi валялися трупи бандитiв, а бiля столу, на пiдлозi, сидiла Варвара i з тiста, перемазаного кров’ю, виробляла пироги…

Оксен знайшов батька пiд вербами. Весь порiзаний, з обдертою шкiрою, що кривавим шматтям звисала з грудей, з чорними проваллями повиколюваних очей, Свирид iще дихав – не хотiв так легко пiддаватися смертi.

Його обережно перенесли до хати, поклали на лаву, прямо на голе скривавлене тiло накинули мокру скатертину – весь час поливали водою, i Свирид за якийсь час опритомнiв.

Батько помер на другий день. Все просив пiдвести йому голову та повернути до вiкна: надiявся, мабуть, побачити на прощання хоч крихiтку свiтла. А перед цим уночi, коли розiйшлися сусiди i Оксен залишився вiч-на-вiч iз татом, Свирид покликав його до себе кволим голосом:

– Оксене… Оксе-ене…

– Що, тату? – схилився над ним Оксен, щосили кусаючи губи, щоб не розплакатись.

– Батюшку… покликали?..

– Скоро будуть… Лежiть спокiйно, тату, батюшка от-от приiдуть… Я послав за ними Івана, – казав Оксен, бо вiн боявся жахноi тишi, яку по вiнця виповнювало – колихалося кривавим туманом передсмертне татове хрипiння.

– Поховайте… в Олени… в ногах…

– Гаразд, тату… Ви тiльки не мучте себе, лежiть… спокiйно…

Але спокiй якраз i не приходив до Свирида.

Батько возив опухлою головою по подушцi, наче подушка ота була набита не пухом, а гострим камiнням, ламав болiсно брови над залiпленими запеченою кров’ю повiками, i чорнi тiнi неспокiйних думок не переставали метатися по його обличчi.

– Оксене…

– Що, тату?

– Олеся… вдома?..

– Я ii вiдiслав до сусiдiв. Може, покликати?

Тiнi затрiпотiли на батьковому обличчi, потiм збiглися докупи, виповнили провалля попiд бровами.

– Не треба… Ти… от що… Винен я перед нею… Бог… менi цього… не простить…

– Що ви таке кажете, тату! – заперечив Оксен, заперечив тим бiльш палко, що й сам, коли батько був здоровий, думав те ж саме.

– Не простить… То ти… от що… Оксене… Виходитиме Олеся… замiж… вiддай iй… двадцять десятин землi… Отi з вiйни… що я купив…

«Отi, що над байраком!» – зойкнув у Оксеновi розпачливий голос, але Бог, що висiв прямо над татовою головою, подивився на Оксена такими очима, шо вiн не посмiв заперечити батьковi.