І будуть люди

– Так що ж ви, хазяiне, нам скажете: вiддасте нам куницю, чи, мо’, оце ми не в той двiр попали?

– Треба про це, як водиться, в самоi куницi спитати, – криво посмiхнувся Оксен. – Олесю, а йди-но сюди!

Свати враз розтулили роти, наче наперед готувалися випити з чарки, що от-от мае винести iм на тарiлцi пiд рушником бажана куниця. Але Олеся не озивалася. Тодi Оксен, уникаючи поглядом сватiв, вийшов до сусiдньоi кiмнати – по сестру.

Олеся стояла бiля вiкна – дивилася на двiр. Сонце обiткало ii золотим промiнням, накинуло поверх одягу свое вбрання – легке, ледь помiтне оку.

Вiд того сестра здавалася ще тоншою, анiж була насправдi, i в Оксена раптом ворухнувся до неi жаль. Та вiдразу ж подумав про сватiв, що прийшли вiдбирати в нього землю, i недобре почуття спливло над тим, першим, похмурим вогнем запалило очi.

– Там до тебе – свати… Може, рушники будеш дiставати?..

Сестра повернулась до нього, обриваючи сонячне промiння, що обплутало ii золотим павутинням, i Оксен остовпiв: Олеся плакала.

Великi сльози набiгали на очi, тремтiли губи, завжди лагiдний погляд ii виповнився гiрким подивом, болiсним непорозумiнням:

– Братику, я вам так набридла, ге?..

Цi слова рiзонули Оксена по серцю. Жаль до сестри виповнив йому груди, зiм’яв усi отi недобрi думки, що досi ворушилися в ньому, а Олеся пiдступила до нього, несмiливо дiткнулася пальцями братовоi руки:

– Я нiкуди вiд вас не пiду, братику!

Сестра наче зняла отим ласкавим дотиком важкий тягар, що його навалили на Оксеновi плечi свати.

Вiн нiжно подивився на Олесю, поклав на ii худеньке плече важку руку:

– Дурненька, звiдки ти взяла, що я хочу випхнути тебе замiж?

Сестра схлипнула, сльози ще ряснiше заструменiли по обидва боки рiвненького носика, i вона, чи то соромлячись отих слiз, чи несила iй була бiльше стримати своеi любовi до брата, припала до його грудей обличчям.

– Тiльки знай одне, сестро: спiткаеш коли хорошу людину – я тобi на дорозi не стану! – голос Оксенiв затремтiв, вiн пестив гладенько зачесану Олесину голiвку, ладен зараз пообiцяти сестрi все, що вона тiльки забажае: нiколи ще в своiх думках не був такий щирий Оксен i нiколи ще не вiрив так свято оцiй своiй щиростi.

Гнав вiд себе думку, що цьому причина отi двадцять десятин, якi лишаються при хазяйствi, не хотiв навiть згадувати про них, кличучи в свiдка Бога: «Господи, ти ж бачиш – вона сама не хоче замiж!»

Свати так i пiшли, не скуштувавши горiлки.