І будуть люди

Все це могло б статися з Василем, та, на щастя чи нещастя свое, потрапив Ганжа до «полiтiческiх», до отих самих, про яких тiльки пошепки, лише з оглядкою, щоб не почув часом урядник, розповiдали один одному пiдпилi дядьки страшнi iсторii. Бо то все убивцi царя, якi сплять i бачать, як пожбурити «бонбу» в «усерасейського батюшку».

Колись, слухаючи отi дядькiвськi розмови, уявляв малий Ганжа всiх «полiтикiв» приблизно такими: волохатi, страшнi, iз злодiйськими мордами, з розкосими очима, вони носять повнi пазухи «бонб», що вiддуваються, немов краденi яблука.

І не раз кричав дико Василько серед темноi ночi, коли йому насинався «полiтик».

Тепер же вiн дякував долi, що вона звела його з ними. Не корив ii навiть каторгою, бо саме там знайшов вiн серед отих революцiонерiв, «полiтiческiх заключонних» своiх учителiв, якi не тiльки не дали йому здичавiти душею, не тiльки навчили його писати-читати, але й поступово зняли йому, затурканому селюковi, полуду з очей.

Дiзнався, що свiт створений несправедливо не тому, що над ним жорстоко поглумилися Івасюти (це – дрiбненький прояв несправедливостi; цього, примiром, могло б i не статися з вами, Василю, однак ви все одно не знайшли б собi щастя в життi), а тому, що так побудоване все наше суспiльство.

Столiттями, Василю, багатий визискуе бiдного, а бiдний гне шию на багатого. Ваш дiд гнув спину на багатих, а ви, хоч i вважалися за вiльного, теж, по сутi, були крiпаком. Хiба не ходили в найми до куркуля Івасюти? Хiба не примушував вiн вас працювати з ранку до ночi, хiба не збиткувався над вами, як тiльки хотiв? Ви, Василю, разом iз своiми злидарями-земляками, гнули й гнете хребти своi на помiщикiв та багатiiв, а по мiстах тисячi, мiльйони таких же, як ви, Василiв, збагачують своею працею заводчикiв та фабрикантiв.

Розтуливши рота, слухав Василь оту простеньку, прикладну до його життя i тому таку зрозумiлу йому полiтграмоту. І хоч як дивно, а думка, що не тiльки вiн мучиться на бiлому свiтi, приносила йому певне полегшення: вiн уже не дер уночi на грудях, задихаючись вiд слiпоi лютi, сорочку, коли пригадував отой вербовий пеньок.

Іншi думки обсiдали тепер розпалену голову Ганжi: а як би зробити так, щоб усiм Василям та добре жилося на свiтi? І чим довше ламав собi голову, тим упертiше навертався до однiеi й тiеi ж думки. Була вона вкрай проста, i Василь дивувався сам собi, як оцi розумнi люди та не додумалися до такого ранiше.