На коні й під конем. Блакитна дитина

Учитель морщився.

– Ре!

– Ре-е! – щосили намагався я взяти вiрний тон.

– Мi!

– Мi-i!

Вище менi не вдавалося забратись. Сердито махаючи руками, учитель зривався на ноги, боляче стукав мене камертоном по лобi i знову примушував затягувати оте прокляте «до».

Кiнчалося тим, що я, ледве стримуючи сльози, заводив таке дике «мi», вiд якого вчитель злякано затуляв вуха, а клас хилився од реготу…

Отож, почувши, що доведеться спiвати i в раю, я уявив собi довготелесого бога з ненависним камертоном у руцi.

Простягаючи невблаганного пальця, вiн дiстае мене з райських кущiв i примушуе голосити «до» – на потiху всьому раевi.

І якщо тут, на грiшнiй землi, все-таки була надiя спекатись отих спiвiв, то в раю вони будуть вiчними…

В той же день, збунтувавшись проти релiгii, я люто побився з Миколою. Зцiпивши зуби, з насолодою гамселив кулаком товариша, i менi здавалося, що я б’ю вчителя музики, який зiпсував менi рай ненависними спiвами.

Син учительки

Я збираюся на ковзанку.

Взуваю старi, напханi соломою маминi черевики на високих закаблуках, дiстаю дерев’яний ковзан, пiдкований товстою дротинкою, i простую городами до ставка, що виблискуе пiд зимовим сонцем велетенським дзеркалом.

Чистий лiд стугонить пiдi мною, ковзан, як живий, вириваеться з-пiд ноги, а я заповзято стрибаю, щосили вiдштовхуючись лiвою ногою i вимахуючи руками, щоб зберегти рiвновагу.

Поступово лiд усiвають дiтлахи: на ковзанах i гринджолятах, у свитках з довгими, на вирiст, рукавами i в маминих хустках, зав’язаних мiцно попiд пахвами.

Пiдстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, пiдшморгують червоними носами, сяють освiтленими нехитрою дитячою втiхою оченятами.

Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопцi – багацькi синки. Всi вони в справних чумарках, у чоботях не з батьковоi чи братовоi ноги i на ковзанах, змайстрованих сiльським ковалем, – з тонкими, високо загнутими шинами, що так i врiзаються в лiд. Ось вони дружно розбiгаються i по черзi обганяють усiх ковзанярiв, у тому числi й мене.

Гордiсть моя вражена. Я починаю щосили вiдштовхуватись од льоду, намагаючись iхати врiвень з багацькими синками…

Захеканi, ми зупиняемось аж у кiнцi ставка.

– А ти нiчого iхав! – зверхньо кидае найстарший iз них, Василь, дивлячись на мене сiрими банькуватими очима.

Важко переводячи подих, я лише киваю головою.

– То ми тихо iхали! – заперечуе iнший.

– Все одно нагнав би! – не здаюся я.