На коні й під конем. Блакитна дитина

Ми довго дивилися на неi, не насмiлюючись пiдiйти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою – цим страховиськом, що з лютим «кир-р!» кидаеться прямо межи очi, захищаючи курчат.

Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилiзла з решета. Кiлька разiв струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлiлi лапи. Потiм, заклопотано квокчучи, попростувала з клунi.

– Напитись пiшла, – пояснила Сонька. – Давайте глянемо на яйця.

Щiльно причинивши дверi, щоб квочка не пробралася назад непомiченою, ми побiгли до решета.

В затишному солом’яному кубельцi лежали голубуватi качинi яйця. Теплi й ласкавi, вони так i просилися до рук.

– А квочка iх не давить? – поцiкавився Сергiйко.

– Нi.

– А як вона сiдае?

Замiсть вiдповiдi, Сонька повернулася спиною до решета, обережно присiла над яйцями. Ми пирснули – такою кумедною здалася вона.

– А тепер давай гудзика! – пiдвелася Сонька.

Як менi не шкода гудзика, а треба розплачуватися.

– Вiдривай.

Сонька вчепилася двома пальцями в гудзик.

Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила наймiцнiшими нитками. Ми довго крутилися та сопiли, намагаючись вiдiрвати гудзик, врештi Сонька, впершись однiею рукою менi в груди, щосили смикнула другою до себе.

З сухим трiском гудзик переламався навпiл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всiвся в решето.

Застрiляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усi боки перемiшаним бiлком i жовтком та ще якимось чортовинням, а моi штани враз промокли до пупа.

Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидiв у решетi.

Потiм похмуро пiдвiвся. Навiть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв i гiрко роздумував, чого воно так дiеться в свiтi, що де яка халепа не вилупиться, обов’язково я мушу вскочити в неi.

А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бiдна, не знала, що я вже посидiв на яйцях!

Начинка

Мама розкачуе тiсто, а ми крутимось бiля столу, вiдпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, в Сергiйка аж побiлiло волосся, i мама жене нас геть:

– Погуляли б, горенько менi з вами! Ну, чого лiзете пiд руки? Хай уже вiн… А ти ж старший!

Я тiльки важко зiтхаю: отак завжди.

Як тiльки мама примушуе щось зробити чи докоряе за щось, обов’язково починае з осоружного: «Ти ж старший». Наче вiд того, що менi на три роки бiльше, нiж Сергiйковi, не мушу нi бавитись, нi лазити в шкоду, нi дивитись, як мама готуе пирiг.

Цей пирiг – для нас цiла подiя.