На коні й під конем. Блакитна дитина

І довго ще вчителька не могла нас переконати, що лiтр молока з-пiд корови анiскiльки не бiльший вiд лiтра молока з-пiд кози.

Бiля ялинки

Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе i запитала:

– Дiти, ви пам’ятаете Г анну Григорiвну, оту, що приiжджала до нас минулого року з мiста? Так от, цього року в неi буде ялинка. Ганна Григорiвна запрошуе нас до себе…

Гой-га! В нестримному захватi ми застрибали по хатi, здiймаючи куряву, i мама вiдразу ж мусила нас охолодити:

– Але дивiться менi, не пустуйте! Ти чуеш, Толю? Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави.

Мама щось не дуже йняла менi вiри, бо додала:

– Дивися ж, як тiльки Сергiйко хоч раз поскаржиться менi, що ти його кривдиш, – не вiзьму на ялинку.

Це вже справа складнiша. Не бити Сергiйка я нiяк не мiг.

З тiеi простоi причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, вiдколи й земля стоiть.

– Ти ж дивися тепер менi, не бiгай до мами, – застерiг я його.

 – Ти чув, що мама сказала: як тiльки поскаржишся, так i не поiдемо на ялинку до мiста…

Чи то Сергiйко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тiльки ми витримали до Нового року, i ось уже сидимо в санях, закутанi ковдрою, притулившись одне до одного.

Сани скриплять i погойдуються, конi весело трюхикають, вiзник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаемо крiзь невелику щiлину у ковдрi в бiлий свiт, де спалахують холоднi iскринки, танцюють понад заснiженими полями.

Нам затишно й весело, невiдоме мiсто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всi нашi думки, i ми тiльки сопемо вiд повноти почуттiв.

Час вiд часу мама нахиляеться до нас веселим почервонiлим на морозi обличчям в опушенiй бiлою памороззю вовнянiй хустцi i турботливо питае:

– Не померзли, дiтки?

Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому.

Аж ось i мiсто. Пiд’iжджаемо до великого, пiд залiзним дахом будинку з високим ганком, вступаемо поперед мами спершу в коридор, а потiм у кiмнату i застигаемо, враженi, приголомшенi, зачарованi: прямо перед нами, гордовито пiдiймаючись до стелi, стоiть ялинка.

Вiдразу неможливо й роздивитися всi iграшки на нiй. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що iскриться срiблом i злотом, спалахуе червоними, зеленими, синiми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнюе нашi душi.