На коні й під конем. Блакитна дитина

 – Ой, що менi вiд мамки бу-уде-е!

– Треба чимсь змастити, – здогадався нарештi Ванько. Ми знайшли пляшку олii, поставили Соньку рачки, нахилили iй голову донизу i почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й вiдкашлювалася, та ми не зважали на те.

– Хватить, – сказав Ванько, коли пляшка спорожнiла наполовину.

Але не помогла й олiя, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всiй хатi.

Зморенi, ми сiли бiля Соньки й зажурилися. Так i застала нас Соньчина мати – посеред хати на долiвцi.

– О Господи! – сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку надiла ii дочка. – О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидськi душi, тут сочинили?!

Ми мовчали, бо й так було все зрозумiло. Тiтка Одарка теж нiчого не вдiяла, хоч мало не скрутила в’язи своiй дочцi.

– Боже мiй, Боже! – бiдкалася вона. – Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованцi заплатила! То для того, щоб ви в нього своi дурнi голови пхали, щоб вони вам попухли!

Та як iй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину.

Штовхаючи невидющу дочку в спину, тiтка Одарка гнала ii поперед себе до кузнi. Ми йшли назирцi, хоч тiтка й кричала до нас, щоб ми щезли з ii очей, не доводили до грiха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не вiдпиляв iй разом з чавуном i голову. Дибаючи поруч зi мною, Ванько всю дорогу бубонiв:

– Краще б вона оте горнятко надiла.

Горнятко хоч розбилося б.

I вiдразу ж, щоб заглушити, мабуть, совiсть, пiдiймав кашкет, обережно торкався рукою голови:

– Ось помацай, яку вона гуляку тiею качалкою набила!

З чужих зубiв

Нiколи у нас вже не було кращого пса, нiж Котько.

Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, i вiн як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своiми блискучими очима-намистинками, так i приворожив нашi душi!

На свою бiду принесла мама оте цуценя.

Воно чомусь не хотiло ночувати в будцi, а все просилось до хати, i нашi серця не витримували. Потай вiд мами впускали ми Котька, а щоб надiйнiше заховати, то брали у лiжко. І як же гнiвалася мама вранцi, коли дурний Котько брав та й вилазив з-пiд ковдри на маминi очi! Скiльки разiв збиралася вона вiднести цуценя назад, але ми голосили як недорiзанi, i мама не витримувала:

– Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тiльки.