На коні й під конем. Блакитна дитина

А поруч нетерпляче тупцявся Сергiйко, чекаючи на барабан.

Галина Петрiвна прийшла разом iз мамою. Була весела та привiтна, як i завжди, а я не вiдводив од неi погляду, чекаючи обiцяного.

– Ти чого так на мене дивишся? – запитала вчителька.

Я почервонiв i одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копiйок, бо навiть не мiг допустити, щоб Галина Петрiвна забула про них. Адже оцей тиждень я тiльки й снив ними!

І коли вона пiшла, я довго заглядав на стiл, чи не лежать там обiцянi грошi.

Кiлька годин я сидiв у кутку, гiрко роздумуючи, що не матиму нi блокнотiв, нi фарб, нi олiвцiв.

Пригадав обiцянку крамаря спецiально для мене вiдчинити крамницю, i образа на Галину Петрiвну потроiлася.

Потiм я зважився. Вирвав iз зошита чистий аркуш i довго сидiв, старанно виводячи кожне слово. Закiнчив i ще раз перечитав:

«Сiльрадi.

Хай Г алина Петрiвна вiддасть двадцять копiйок, що не вiддае. Толiчка».

Голова сiльради сидiв за столом i читав газету. Незважаючи на спеку, вiн був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч.

Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помiтить.

Ось вiн повернув до мене почервонiле вiд натуги обличчя, витер долонею чорнi вуса, що звисали донизу, i здивовано запитав:

– Ти як сюди потрапив?

– До вас, – тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Менi стало страшно – такi великi були i стiл, i голова, що звiвся на весь зрiст, щоб краще мене розгледiти.

– А чий ти такий, метелику?

– Учительчин.

– Чого ж вона хоче, мати твоя?

Хотiв пояснити, що це хочу я, але язик мiй наче прирiс до пiднебiння. Тодi я мовчки простягнув заяву.

Голова сiв, схилившись над папiрцем, i обличчя його знову натужно почервонiло. Вiн довго ворушив губами, розбираючи моi каракулi, потiм, не розумiючи, подивився на мене.

– То це ти написав?

– Я.

– То чого ти хочеш?

Вислухавши мене, голова аж упав на стiлець, затрусився вiд смiху.

– Пилипе!.. Ох, Пилипе! – стогнав вiн знесилено, вiдмахуючись од мене рукою.

 – Іди-но сюди, Пилипе!

Зайшов Пилип, височезний парубiйко з олiвцем за вухом i рябим, як ластiв’яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, вiн весело заблимав на мене бiлими вiями, а потiм теж розреготався.

Я стояв насупившись. Не мiг зрозумiти, що ж тут смiшного: ажде все, написане в заявi, було правдою, аж нiяк не веселою для мене.

– Ну котись, малий, додому, – промовив голова, витираючи шапкою веселi сльози.