На коні й під конем. Блакитна дитина

Справжнiсiнькi фабричнi ковзани, з гвинтами та «лапками», ковзани, що не потребують нi мотузок, анi соснових цурупалкiв, якими стягують отi мотузки.

І якi ж вони красивi! Блискучi, з високими, круто загнутими носками, – такi не бояться жодноi дороги, понесуть тебе хоч на край свiту!

– Це менi тiтка подарувала? – вдесяте запитую маму.

– Звичайно, тiтка.

– Яка вона хороша!

Не минуло й години, як я виiхав на нових ковзанах iз хати. Надворi стояла вiдлига, було по-весiнньому тепло, сонце свiтилося з кожного озерця, що розлилися по вулицi.

Та мене нiщо не могло зупинити. Ковзани самi винесли з двору, i я поiхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, снiг то й снiг. Розiгнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсiкають воду, як залишаються позаду двi поздовжнi хвильки, трикутником розходячись одна вiд одноi.

Згодом за мною бiгала цiла валка дiтлахiв. Вони стрибали на своiх дерев’яних, не зводячи зачарованих очей з моiх ковзанiв. А Сонька хоч i крикнула вiдразу: «Пхi, моi кращi!», однак теж чомусь не одставала вiд мене.

– Дай, я проiдусь разок, – врештi не витримала вона.

– Твоi ж кращi!

– Але ж моi не залiзнi! – не розгубилася Сонька. – Дай, я тобi теж щось дам, коли ти попросиш.

Однак жодна сила не примусила б мене сьогоднi позбутися хоч на хвилину нових ковзанiв. Я невтомно кружляв, переiжджаючи з одного кiнця вулицi на другий, i вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною.

Аж ось нам назустрiч, iз свого двору, вийшов директор школи.

Це був суворий на вигляд, лiтнiй уже чоловiк. Його ми, учнi, поважали й боялися, здаеться, дужче боялися. І як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи!

– Розступiться! – вигукнув я, хоч i так нiхто не заступав менi дороги.

Розiгнавшись з усiеi сили, я помчав через широчезну калюжу – прямо на директора. «Добридень, Іване Степановичу!» – дзвiнко вигукнув би я, хвацько його обминаючи. «О, то в тебе новi ковзани! – здивувався б Іван Степанович.

 – Ану покажи, покажи…»

Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бiгав за моею спиною. Вiн i тут зробив свою пiдлу справу: на мiй шлях до Івана Степановича, встелений тiльки трояндами, взяв та й кинув каменюку.

Тiльки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тiльки розкрив рота – вигукнути оте: «Добридень!», як ковзани наскочили на каменюку, i я, наче з гармати вистрiлений, гепнувся Івановi Степановичу просто пiд ноги.