На коні й під конем. Блакитна дитина

– Бо я iх зразу ж з’iдаю, – зiтхав Ванько. – Бо мати каже, щоб я бiльше iв… – Дивiться, якi менi мати нашила, – хвастався вiн червоними латками на лiктях. – Вона менi каже: «Скидай, Ванько, сорочку, я тобi полатаю…»

– Тебе мати не сварить? – цiкавився я.

– Нi, – крутив головою Ванько.

– І не б’е?

– Нi.

– А коли чашку розiб’еш?

Вчора ми з братом пили молоко i, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.

– І тодi не б’еться! – твердо вiдповiв Ванько. – Моя мати найкраща у свiтi!

Хоч нам i важко було погодитись з останнiм твердженням товариша, однак дивуватися такiй незвичнiй мамi була неабияка причина.

Якось Ванько прийшов до нас, i ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомi кроки i залунав найме-лодiйнiший для нас мамин голос, я i брат наввипередки кинулися до неi. Схилившись до нас, мама усмiхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже так ми скучили за нею, i я, сповнений гордощiв за свою маму, переможно оглянувся на Ванька.

Вiн сидiв, зiщулений, мiцно стуливши губенята, i не вiдривав од нас потемнiлих, ревнивих очей. Зустрiвшись з моiм поглядом, Ванько скривився, зiрвався на ноги, вибiг iз хати.

Я знайшов його аж на греблi, пiд отiею вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спiдницю, Ванько тихенько плакав…

Не хочу раю

В один з лiтнiх днiв мене i брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотiли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стiна, схожа на спущенi пасма забрудненого льону.

Чорнi хмари, що наче кипiли у величезному казанi, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися слiпучими блискавицями, i оглушливий трiскiт ще бiльше пiдганяв нас.

Степ попереду здавався ще безмежнiшим, а ми – наче двi пилинки, що загубилися в його освiтленому сонцем просторi.

Ось нас обiгнала прозора тiнь i помчала вперед; потiм ще одна, темнiша i важча, аж прогнувся пiд нею степ; свиснув навздогiн вiтер; дзвiнко розплескалися першi краплини, i дорога стала наче подзьобана вiспою.

А позаду, прориваючись крiзь безперервне громовиння, наростав i наростав всепоглинаючий шум водяноi стiни. Той шум був найстрашнiший: здавалося, велетенська хвиля ось-ось наздожене нас, захльосне, закрутить у божевiльному вирi.

– Агей!

Дзвiнкий хлоп’ячий голос пролунав так несподiвано, що ми вiдразу зупинилися.