Середземноморське перехрестя

Вiд ефективностi дiй з’еднання Кампiонi значною мiрою залежало завоювання панування на театрi военних дiй.

У Палермо на Сицилii базувалась ескадра вiце-адмiрала Карло Каттанео (чотири важкi i три легкi крейсери, 16 есмiнцiв, вiсiм мiноносцiв, десять субмарин). Нарештi, трете велике з’еднання – ескадра пiд командуванням вiце-адмiрала Рiккардо Палладiнi – базувалось в Неаполi. Воно налiчувало чотири легкi крейсери, чотири есмiнцi, 14 мiноносцiв i 11 пiдводних човнiв.

Усi три з’еднання базувались в пiвденнiй частинi Італii, в добре захищених базах, i могли легко маневрувати мiж схiдною i захiдною частинами Середземного моря.

У Спецii знаходився четвертий загiн, очолюваний контр-адмiралом Аiмоне дi Савойя-Аоста (один лiнкор, чотири есмiнцi, 13 мiноносцiв i 18 пiдводних човнiв). Цi сили, спiльно з вiсьмома мiноносцями i 18 субмаринами, якi базувались в Кальярi (о. Сардинiя) мали оперувати на французьких i британських комунiкацiях та охороняти власне узбережжя. Зовсiм невеликi сили призначались для дiй в Адрiатицi – шiсть мiноносцiв i чотири пiдводнi човни, основною базою яких була Венецiя.

Кiлька загонiв кораблiв було розмiщено в iталiйських колонiях. На островi Лерос знаходились чотири есмiнцi та вiсiм субмарин. Спiльно iз силами, дислокованими в Тобруку (вiсiм есмiнцiв, дев’ять пiдводних човнiв) вони мали максимально утруднити британцям використання бази в Александрii. Нарештi, в Червоному морi знаходились сiм есмiнцiв, два мiноносцi, чотири канонiрськi човни та вiсiм пiдводних човнiв.

Цi сили створювали серйозну потенцiйну загрозу для суден, що рухались через Суецький канал.

Командний склад iталiйських ескадр був добре пiдготовленим, адмiрали досконало знали можливостi своiх кораблiв та iхнiх екiпажiв. Формально вони користувались повною самостiйнiстю в питаннях керiвництва своiми з’еднаннями, але насправдi кожна бiльш-менш значна операцiя, кожен вихiд великих кораблiв у море мусили узгоджуватись з вищим командуванням. Це суттево обмежувало iнiцiативу iталiйських адмiралiв, якi менше боялись ворога, анiж негативноi оцiнки своiх дiй з боку командування.

Противники iталiйцiв, насамперед британцi, значно бiльше довiряли своiм адмiралам. Тому британськi командувачi охочiше вступали в бiй, не боялись ризикувати i, як наслiдок, неодноразово завдавали поразки iталiйському флотовi.

Вже на початку бойових дiй далеко не кожен iталiйський офiцер був переконаний в можливостi Італii перемогти у вiйнi. Скажiмо, адмiрал Д.