Щоденник Анни Франк

Лiз Госсенс i Санну Хаутман я знаю сто рокiв, дотепер вони були найкращими моiми подругами. Тодi я познайомилася у еврейськiй гiмназii з Йоппi ван дер Ваал. Ми з нею багато часу проводимо разом, i зараз вона моя найкраща подруга. Тепер Лiз бiльше товаришуе з другою дiвчинкою, а Санна навчаеться в iншiй школi, й там у неi своi подруги.

Субота, 20 червня 1942 р.

Кiлька днiв не писала, хотiлося серйозно обмiркувати – для чого взагалi потрiбен щоденник? Маю дивне вiдчуття – я вестиму щоденник! І не лише тому, що я нiколи не займалася «писанням».

Менi здаеться, що потiм i менi, i взагалi усiм буде нецiкаво читати одкровення тринадцятирiчноi школярки. Та не в цьому справа. Я просто хочу писати, а головне – хочу висловити все, що в мене на думцi.

«Папiр стерпить все». Так я часто думала сумними днями, коли сидiла, поклавши голову на руки, й не знала, куди себе подiти. То менi хотiлося сидiти вдома, то кудись пiти, i я так i не зрушила з мiсця й усе думала. Так, папiр усе стерпить! Я нiкому не збиралася показувати цього зошита з товстим корiнцем, з велемовною назвою «Щоденник», а якщо й покажу, то лише справжньому друговi чи справжнiй подрузi, iншим це нецiкаво.

Ось я сказала головне, чому я хочу вести щоденник: тому що я ще не маю справжньоi подруги!

Треба пояснити, iнакше нiхто не зрозумiе, чому тринадцятирiчна дiвчинка вiдчувае себе такою самотньою. Звiсно, це не зовсiм так. У мене чудовi, добрi батьки, шiстнадцятирiчна сестра i, мабуть, щонайменше тридцять знайомих чи так званих друзiв.

У мене повно шанувальникiв, вони витрiщаються на мене, а на уроках навiть ловлять у люстерко мою посмiшку.

У мене багато родичiв, чудовi дядьки й тiтки, вдома у нас затишно, власне, у мене е все – крiм подруги! З усiма моiми знайомими можна лише бешкетувати й клеiти дурня, патякати про всiлякi дурницi. Вiдверто поговорити менi немае з ким, i я вся, наче наглухо застебнута. Можливо, менi варто бути довiрливiшою, але тут нiчого не вдiеш, шкода, що так виходить.

Ось для чого потрiбен щоденник.

Але для того, щоб у мене перед очима була справжня подруга, про яку я так давно мрiю, я не буду записувати до щоденника самi лише голi факти, як роблять усi, я хочу, щоб цей зошит сам став менi подругою – i цю подругу зватимуть Кiттi!

Нiхто нiчого не зрозумiе, якщо раптом нi сiло нi впало почати писати Кiттi, тому я спершу розповiм свою бiографiю, хоча менi це й не дуже цiкаво.

Коли моi батьки одружилися, татовi було 36 рокiв, а мамi – 25.