Доба. Сповідь молодого бандерівця

Ти йдеш мокрими, притрушеними жовтим листям вулицями, а навколо тебе вируючi неоновi корпускули свiтла рушають у дикий геометричний танок, блимаючи темними зiницями калюж, у якi ти намагаешся не вступити. Вони наче розчленовують тебе на двi тiнi. Лiхтарi виривають з мряки срiблястi конуси, i вiд iхнiх мацакiв тiнь твоя, що йде попереду, росте й росте, розчиняючись у мерехтливому блискучому асфальтi, а та, що наздоганяе, – бубнявiе чорнотою темних пiдвалiв i, врештi, теж обганяе тебе. Ти – повiльно крокуюча система осiннiх координат, крапка перехрещення двох дiагоналей мряки в латинськiй лiтерi V.

Кронами дерев пробiгае вiтер, й зрiдка продзеленчить порожнiй акварiум трамвая. Перехожих нема. Вони ховаються там – за теплими вiкнами, у яких жеврiе свiтло й точиться дивне, вабливе життя. Ти любиш потайки зазирати в тi вiкна. Ось i тепер очi твоi нiби набувають чарiвноi здатностi просвiчувати цеглянi стiни будинкiв. А за ними – блищать у сервантах фарфоровi сервiзи i кришталевi, м’яко рухаються коти, негучно гудуть холодильники, висять килими, пихкають парою чайники, стоять на полицях книги, газети лежать на столах поруч iз кульками печива, сушки та карамелi, бурмоче телевiзор, блимаючи картинками якогось бездарного кiно часiв перебудови, в якому грають кацапськi кiнокумири Дмитро Харатьян, Тетяна Друбiч та Панкратов-Чорний. Звучить якась музика… Вiолончелi, скрипки, фагот. Музика вайлуватого туману… Люди вкладаються спати, бо завтра на роботу, позiхають, чухаються, роздивляються зморшки пiд очима та волосинки у носi, висолоплюють язики, роблять масаж шиi… Бузкова пiна днiв спадае… Сiрi, карi, зеленi, блакитнi, порожнi, злi, покiрнi, чорнi, байдужi, косi, втомленi, красивi, мутнi очi пiд повiками завмирають, склянiють, i сон трiпотить на кiнчиках вiй. Сон бродить листопадовим Киевом, зазирае в оселi, пестить i вгамовуе пристрастi. І ти – безнадiйний романтичний недобитку – йшов тiльки-но цiею листопадовою нiччю i знав, що на тебе чекае вечеря, а за стiною, поруч iз твоею маленькою запашною та лагiдною донечкою, спить мила i, в принципi, кохана дружина. І життя твое без оцих тихих листопадових ночей – колюче i непевне. І ти стоiш, припавши лобом до холодного скла, i знаеш, що за хвилину закипить чайник, ти завариш собi солодкого чаю з молоком, вип’еш повiльно й розважливо, насолоджуючись кожним ковтком, помиеш посуд, прибереш на столi, а потiм пiдеш вмиватися та чистити зуби.