Доба. Сповідь молодого бандерівця

 – І якщо ти любиш Господа усiм серцем своiм, i усiею душею своею, i розумом своiм, то нiщо не може стояти тобi на завадi. Будь чистим i вiдкрий серце свое для Божоi благодатi! – отак тоi ночi проказала менi Суть, i, здалося менi, що десь неподалiк прошелестiли крила янгола.

– Тобто ти дозволяеш менi любити Господа мого так, як я це розумiю, усiм серцем своiм i душею своею? – запитав я.

– Так, – вiдказала моя Суть.

– Ти дозволяеш менi любити Господа мого – Сильного, Всемогутнього, того, що грiхи пробачае, бо любить нас, як дiтей своiх, Бога веселого, радiсного i всмiхненого, як того бажае душа моя й серце мое, а не злого, мстивого та невiдворотного у карi своiй, яким лякають мене московськi попи?

– Так, – дозволила менi моя Суть.

 – Люби Господа свого всiм серцем своiм i всiм розумiнням своiм, адже багато гарних i високих людей, що заслужили життя вiчне, вчинили саме так! Проте, – пiдморгнула вона одним оком, – якщо треба тобi буде пiти до храму, вiдправити службу чи замовити сорокоуст, то йди у храм Киiвського патрiархату, а не до московських попiв. Домовились?

– Домовились! – з радiстю погодився я.

– Будь патрiотом i вiр: те, що вiдбуваеться зараз, лише випробовування, яке посилае Господь, аби зрозумiти, чи вартi украiнцi того, щоб мати Єдину Помiсну, Соборну та Рiвноапостольну церкву. А з приводу Благодатi можу тебе запевнити, що Благодать не у того, хто хоче, а у того, кому Господь дае, а дае вiн ii усiм, хто серцем чистим та душею своею та усiм еством своiм прагне пiзнати Бога!

– Алiлуя! – вигукнув я у захватi вiд того, що справжня моя Суть виявилася саме такою, про яку я мрiяв.

– Ну все, бувай, – кивнула менi моя Суть, – i хай Господь благословляе тебе на гiднi справи!

– Амiнь!

Роздiл четвертий

Моi сни

Отак плiдно та продуктивно, розiбравшись iз власною Суттю щодо питань, якi потребували нагального духовного вирiшення, я вiдчув, що ця розмова, а також помiрне вживання соди зробили свою справу.

Менi стало легше.

І от я знов у своiй кiмнатi, лежу, вдоволено констатуючи факт, що печiя кудись зникла, а внутрiшнiй неспокiй перетворився на рiшучу впевненiсть у тому, що йду я своiм шляхом правильно. «Отче наш, що на небесах…» – майже автоматично шепочуть моi губи слова нiчноi молитви.

– Де ти так довго був? – турботливо цiкавиться дружина.