Доба. Сповідь молодого бандерівця

«Стiй! Стiй!» – гукають митцi, але я розумiю одне: варто зупинитися, i цей натовп розтовче мене, розчавить, як немовля… «Ага… вiн боiться нас!» – регочуть вони за моею спиною, але я знаю: зачепитися зараз з ними в диспутi – значить померти, а тому я мовчу й уперто деруся на гору. «Сам, тiльки сам!» – проказую до себе, розумiючи, що нiхто в цiлому свiтi не дасть менi поради. «Жодного колективiзму, жодноi спiльноi вiдповiдальностi. Тiльки iндивiдуальна!» – наче мантру, проказую цi слова. «Здохнеш без нас, дебiле! – волають демони за моею спиною.

 – Один в полi не воiн!»

– А от i воiн! І один у полi – воiн! – кричу я, пiднявши угору руки.

Я стою на самiй верхiвцi величезноi гори й бачу пiд собою цiлий свiт. Долини, рiки, море та далекi кораблi на рейдi. Тiльки, що це?! Моi вороги – скажений натовп митцiв усiх рангiв i мастей – викочують чи то гармату, чи то катапульту i закладають у неi масивний чорний камiнь… «Смерть йому! Смерть!» – вони накручують грубезнi канати, i от я вже бачу, як камiнь повiльно, мов у рапiдi, летить менi в голову i зараз розтовче довбешку.

Іншого виходу нема! Рвучко кидаюсь уперед у самiсiньку прiрву й спершу стрiмголов лечу вниз, а потiм розумiю, що тiло мое набувае дивноi сили, яка дозволяе йому триматися в повiтрi. Щосили змахую руками, мов крилами, долаючи опiр повiтря. Змахую й просуваюся вперед. Спочатку повiльно, але що далi, то все легше й легше. І от, уже пiднявшись до самих хмар, я знову вiдчуваю ту божественну легкiсть. Оскаженiлий натовп митцiв лишаеться десь там далеко внизу, i я один у безкрайому морi лагiдних i теплих хмар.

«Лечу… Дивлюся, аж свiтае… Край неба палае, соловейко в темнiм гаi сонце зустрiчае… Тихесенько вiтер вiе, степи, лани мрiють…» Аж – гульк! Летить менi назустрiч Шевченко. Саме той, що Великий поет, а не той, що молодий футболiст.

– Вiтаю вас, Тарасе Григоровичу! – чемно вiтаюся.

– Здрастуй, здрастуй, парубче. Ти ким будеш? – зупиняеться бiля мене Великий Кобзар.

– Та я ж нащадок ваш! Син славних лицарiв запорiзьких, сiчових стрiльцiв i гайдамакiв онук. А ще батько мене називае «бандерiвцем», бо я усiм серцем люблю Украiну й бажаю iй свiтлоi та щасливоi долi. А в принципi, артiстiшка жалюгiдний, пристосуванець i годованець Великого Державного Театру… Проте «Вогонь в менi невгасимий, Одвiчний дух!».

– Е-е-е-е, парубче, Тичину цитуеш… – переривае мене Кобзар.

– Так, люблю я його, Тарасе Григоровичу.